Євген Соломін: «Наша доля була в руках шестирічної дитини»

Відомий луганський тележурналіст Євген Соломін зараз єдиний власний кореспондент національного каналу, який живе і працює в Луганській області. Інші корпункти давно в евакуації.

В інтерв’ю ІМІ він розповів, як за 15 хвилин вимушений буз збирати речі разом з сім’єю, щоб виїхати з Луганська, аби не потрапити в полон до терористів з «ЛНР», як доля його сім’ї залежала від дитини, якій бойовики провокаційно кричали «Слава Україні!», як повели себе після того, як потрапили на підконтрольну Україні територію, як журналісти і мешканці сприймають Геннадія Москаля на Луганщині, як в регіоні реагують на плітки та дезінформацію та про чиновників-космонавтів.

- Ти один з останніх проукраїнських луганських тележурналістів залишив обласний центр, коли він переходив під контроль «ЛНР».Наскільки небезпечним був твій виїзд з Луганська? І що було потім?

- Все сталося 27 травня. Цього дня у сина якраз був випускний у дитячому садочку. Захід вже добігав закінчення, як зателефонували терористи і повідомили, що я маю з’явитися у захоплене приміщення СБУ для «розмови» з приводу сюжетів на ТБ та моїх матеріалів на радіо.

На тому кінці телефонної слухавки були явно роздратовані. Сказали, що маю бути в СБУ за півгодини. Я знав, що там вже була справжня катівня: люди, які потрапляли в підвали СБУ не виходили зовсім чи піддавалися тортурам. Я знав, що там калічать чи вбивають людей. Перевірив інформацію своїми каналами. Отримав підтвердження того, що на мене вже чекають терористи. Мої джерела повідомили: якщо хочу вижити – маю зникнути з міста. Найголовніше для мене – вивезти родину та дітей. На збори було максимум 15 хвилин.

Взяли мінімум речей та документи, думали за 2-3 тижня повернемось (пізніше з’ясувалось, що так думали всі біженці). Відключив всі телефони і рушив світ за очі.

Попереду був блокпост терористів в Щасті. Я знав, що вони там агресивні – неодноразово їздив повз нього і бачив, що вони там витворяють. Як грабують та віджимають машини з не луганськими номерами. Під’їжджаючи, попередив свого маленького 6-ти річного сина-патріота, аби мовчав і нічого не говорив. Терористи зупинили, підійшли до машини і дивлячись на дитину сказали: «Слава Україні!». Ми оніміли. Наша доля була у руках дитини. Малий же спокійно відвернувся від терористів…

За півгодини ми вже були у наших. Там гордо майоріло наше синьо-жовте знамено. Таке рідне, і таке недосяжне… Не втрималися, вийшли, доторкнулися і поцілували прапор. Наші солдати лише подивилися і навіть не стали перевіряти ані документів, ані речей. Так ми опинилися в безпеці.

Після цього кілька тижнів провів за межами міста, а потім нелегально повертався в Луганськ. Робив матеріали і знову зникав. Зараз я перебуваю в Луганській області – єдиний власний кореспондент національного каналу тут. Інші корпункти давно в евакуації. Так і працюємо. Хоча повноцінною роботу корпункту важко назвати, адже за час роботи на телебаченні ми стали публічними особами, і нас знають в обличчя не лише луганчани, але й терористи. Ми називаємо речі своїми іменами: вони звичайні бандити, терористи, які намагаються поставити на коліна цілий народ. Донбас вони поставили на коліна, нас, українців – ні. Тому після чергових матеріалів по ТБ й передають з Луганська «вітання» та кажуть про розстрільні списки, в яких начебто є всі власкори.

- Після втечі Віктора Януковича до Росії на Луганщині змінилося кілька голів ОДА: Болотських, Верігіна, Москаль. Як би ти коротко охарактеризував період їх керівництва? Як журналісти про них відгукуються?

- Болотських – здав область терористам. Ми це бачили. Все відбувалося планомірно. Крок за кроком. Де він, до речі, зараз? Верігіна – без коментарів. Про Москаля скажу так: дякувати Богу, що Москаль. Геннадій Геннадійович – генерал. Він на рівних спілкується з генералами АТО, правоохоронних органів та прокуратури. Донбас поважає сильних лідерів. Він такий.

- Чув, що в Луганську лякають Москалем. Точніше його висловлюваннями та вчинками. Дуже популярним було відео, на якому Геннадій Москаль «наїжджає» на місцевого мешканця. Твоя оцінка, як губернатора та київську владу сприймають на території Луганщини, яка підконтрольна українській владі. Чи став він «своїм»?

- У нас завжди кимось лякали. В дитинстві бабаєм, нині бЕндерівцями та правосеками. Щоправда, ні одних, ні інших ми тут так і не побачили. Москаль – реальна особа. Такий собі Змій Горинич для одних, і Добриня Никитич для інших. Москаль досвідчений політик. Вміло грає на телекамеру, на сформованих у нас стереотипах, з місцевими елітами. Аби стати своїм, треба «наїхати» не на одного місцевого мешканця та чиновника. Тут люблять жорстких, але справедливих лідерів. Губернатор стане «своїм», дайте час.

Київська влада – це космонавти. Вони реально не розуміють всього того, що відбувається. Вони й ніколи цього не розуміли. Вони живуть своїм життям. Майдан нічого не змінив. Вони ніколи не чули ні Донбас, ні Галичину, ні будь-який інший регіон. Бо вони – з іншою чиновницької планети.

- Час від часу тут розповсюджуються чутки, що українську Луганщину чи то захоплять представники «ЛНР», чи то здадуть. Наскільки плітки – поширене явище, і як на нього реагує місцеве населення?

- Один студент розповідав, що зустрічався з дівчиною два роки. Він зі Старобільська, вона – з Чорткового (Росія). Вчилися разом в ЛНУ імені Тараса Шевченка. Цьогоріч вона не хоче навіть їхати до свого коханого. Каже, що в Старобільську живуть бандерівці, які вбивають людей і потім їх поїдають. Я не повірив, що таке може бути. Він зателефонував при мені дівчині і включив телефон на гучний зв'язок. Виявляється, про це розповідають всі центральні російські канали…

У зоні АТО чутки розповсюджуються зі швидкістю звуку: то наші наступають, то відступають, то здають, то не здають, то світло зникає на місяць, то всього на тиждень… І так кожного дня. Я розумію, що все це технології маніпулювання. Гібридна війна в містах Луганщини супроводжується інформаційною, яку ми тут програємо. Ніхто не працює над контрпропагандою.

Чому в Луганську сьогодні показують всі російські канали і жодного українського? Ми що, не можемо сигнал подати на окуповані території такий, аби що називається з кожного холодильника лунав український погляд на події в АТО? У Старобільську знаєте як відключили пропагандистський Лайфньюз? Просто вимкнули передатчик і через нього скомутували український канал. Я не знаю як, але в Луганську є радіо 24. Інші FM-станції терористи відключили, а цей сигнал доходить. Так от люди, які там живуть, кажуть, що чують всі мої включення про ситуацію в Луганську і чекають новин. Тобто держава має зробити все можливе, аби український сигнал заходив на окуповані території. Війну на суходолі ми виграємо, а от з війною в головах важче. Розкодування «російського миру» на нашій землі має розпочинатися негайно.

- На твою думку, який зараз рівень безпеки журналістів, які живуть в Сєверодонецьку та Старобільську? Тут надійно?

- Чому вивели корпункти національних телеканалів за межі області? Бо небезпечно працювати журналістам. Колеги приїздять сюди лише у короткострокові відрядження. Вулицями, де бігали наші діти, ходить смерть. Тут безліч зброї, крові та нещастя. Тут йде справжня війна. Про неї ми читали в книгах та дивились в кіно. Тепер це частина нашого життя. Моя мати, якій 75 років, розказувала, що коли після Великої Вітчизняної війни вона, п’ятирічною дитиною поверталась з евакуації додому запам’ятала на все життя іграшки, що виблискували на сонці. Але до них її мати не дозволила підходити і брати. Бо то були не іграшки – осколки від снарядів. Ними була вкрита вся вулиця. Тепер через 70 років моя мати на тій самій вулиці знову побачила ті самі іграшки зі снарядів, що виблискували на сонці. Каже, в душі все обірвалося. Такий собі привіт з дитинства через 70 років.

Коли війна була в Грузії чи Югославії, це було страшно, але відбувалося десь далеко. Нині війна йде в нашому домі, тож тут як кому повезе. Наша професія завжди була небезпечною. Ми ж не сидимо на місці, а опиняємось на місці подій. Тому розслаблятися не варто.

- Більшість твоїх колег, з якими ти майже кожного дня спілкувався ще рік тому у Луганську, зараз знаходяться за межами області. Виходячи з цього, чи є для тебе проблемою відсутність прямого спілкування з ними?

- Нас не розділяє відстань. Ми постійно один одного провідуємо. Телефоном. Хоча, звісно, він не замінить живого спілкування, але що робити – життя розкидало нас по всій країні. Але ми всі реалісти. Того життя вже не буде, не буде того Луганська та Луганщини, що була. Ми вже інші, побиті війною та життям біженці, з проблемами та надіями, але нескорені. Нас ніхто не поставив на коліна, і не поставить. Бо ми інші – без совка і вати в голові, ми не зрадили країну і на своєму місці робимо все можливе, аби вона стала іншою. Нині ми перегорнули сторінку, обнулилися і почали писати все з нової сторінки. Якою вона буде, побачимо…

- Окрім журналістської роботи ти же займаєшся науковою та викладацькою діяльністю в Луганському національному університеті ім.Тараса Шевченко. Ти так і надалі будеш об’єднувати ці роботи? Чи, можливо, щось вибереш одне?

- Як науковець вже наблизився до захисту кандидатської дисертації з журналістики – це відбудеться за кілька днів. Як викладач – працюю в університеті. Мені подобається робота зі студентами – вони такі заповзяті. До них хочеться йти і давати знання. У них світяться очі, адже часто розказую ті речі, які не написані в книжках. Чи збираюсь зупинитися на чомусь одному? Так, але не зараз. Новинна тележурналістика привчила завжди бути в епіцентрі подій, жити в тонусі, йти до людей і бути їм потрібним. У такому драйві живу останні 15 років. Відчуваю сили і бажання працювати в такому форматі й надалі.

Євген Соломін. У тележурналістиці – 15 років. Працював ведучим новин на Луганському обласному державному телебаченні. Обіймав посади головного редактора інформаційних програм, заступника генерального директора з інформаційної політики Луганської ОДТРК. Останні 8 років - власний кореспондент телеканалу НТН у Луганській області. Готує інформаційні матеріали для радіо 24. Завідуючий кафедрою видавничої справи, реклами та зв’язків з громадськістю Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який евакуювався з Луганська до Старобільська.

Текст – Віктор Волокита, регіональний представник ІМІ.