• Головна
  • Врятуватися за кордон: Як українки знаходять себе у країнах ЕС
14:43, 19 березня

Врятуватися за кордон: Як українки знаходять себе у країнах ЕС

Повномасштабне воєнне вторгнення Росії на українську територію повністю змінило реальність всієї країни. Рятуючи дітей, тисячі жінок тимчасово виїжджають за кордон.

І в нових умовах розділення родин вони змушені самостійно тримати удар: стабілізують свій емоційний стан та допомагають пережити психологічну травму малюкам, розв’язують питання побуту та шукають нову роботу, демонструють активну громадянську позицію та своїми прикладами показують світу незламність українського суспільства. Про це — в трьох розповідях сильних українок, - повідомляє 62.ua.

Олександра. Німеччина

Киянка Олександра Магурова — надзвичайно активна людина. Всі роки війни вона займалася волонтерством, паралельно організувала масштабний проєкт з роздільного збору сміття у своєму ЖК. Ідея виявилася корисною з погляду як екології, так і економіки: зароблені гроші з продажу сортованого сміття мешканці спрямовували на екологічні заходи на кшталт підтримки територій, висаджування дерев та квітів, поширення інформації про роздільний збір сміття. Тепер її природна активність допомагає триматися в далекій країні.

- Зараз ми знаходимося у німецькому містечку Імменсен. Я в Інтернеті знайшла родину, яка прихистила нас. Розумію, що фізично діти в безпеці. Але відчуття безпеки втрачено. Мої думки, душа і серце в Україні. Подумки я плету сітки, роздаю допомогу і надаю підтримку людям. Неможливість це робити в реальному житті стискає мою шию та викликає стійке відчуття нудоти, - пише Олександра на своїй сторінці у Facebook. - У лютому 2015 року на Київському вокзалі я зустрічала причіпний вагон з людьми, які тікали від війни при захопленні Дебальцевого та Вуглегірська. Теж діти в сусідчиних капцях, куртках на 8 розмірів більших. Налякані, зморені, виснажені. Я тоді була одна, хто стояв на пероні з бутербродами і чаєм для них. Дивом вдалося їх поселити. Бо Київ тоді жив своїм життям. Десь була маленька війна для всіх і велика для тих, в чиї двори падали снаряди. А я дотепер не можу усвідомити, що на відео бачу вулиці рідних сіл Київщини, де я бувала ще три тижні тому”.

Олександра вже має сили про це говорити. Каже, що сім років тому слухала розповіді дітей про всі жахи, які вже два тижні є сьогоденням сотень тисяч дітей України. Про бомбардування, загибелі людей, згорілу техніку. І про те, як сильно страшно було їм і як вони просили батьків виїхати.

- Ми всі заручники ситуації. А діти - заручники в кубі. Вони не можуть прийняти рішення залишитись чи поїхати. Тому я як єдина людина, яка може врятувати двоє власних дітей і одну собачу, тут. Далеко від моєї рідної зраненої землі. Безсила щось змінити. Сповнена ненависті, злоби та люті. І не треба про любов і прийняття. І мир у всьому світі. Мій дзен поховано в пологовому Маріуполя...

Вона каже, що розуміє тих, хто поїхали. І тих, хто лишилися. Зізнається, що треба трохи часу, щоб якось прилаштувати цих “двох товаришів, що скачуть на голові”, забезпечити хоч мінімально їх базові потреби і почати робити щось корисне для рідної землі.

- Я раніше знала, що люблю своїх друзів, сусідів, однокласників сина, вчителів, село своє, ліс. Та тільки зараз розумію, на скільки сильно, - емоційно зізнається Олександра.

Зараз власники житла у маленькому німецькому містечку, що налічує не більше ніж 100 будинків, виділили родині кімнату на першому поверсі. Тут в них був кабінет та зона відпочинку. У кабінеті тепер - спальня, а у кімнатці для відпочинку - кухня. На кухні є стіл, крісло, власники поставили малесенький холодильник і електроплитку на 2 конфорки. Дали посуд, постіль, рушники. Навіть лежанку для собачки дали та поклали в холодильник продукти першої необхідності.

- На стіл поставили вазу зі свіжими тюльпанами. Вони реально розуміють, звідки люди їдуть і в якому стані. Всі приходять до нас познайомитись, пропонують допомогу, передали власницею 100 євро, які зібрали по сусідах. На 360 німців, нас тут тепер 10 жінок різного віку і приблизно стільки ж дітей. Всіх прихистили німецькі сім’ї у своєму житлі, - розповідає Олександра.

Родина обрала Німеччину, бо старший син у Києві вчився в німецькій гімназії. Дорога була складною: доба до Калуша, доба до Ужгорода і три доби на кордоні.

- На польському кордоні тоді були величезні черги, поїхали в Ужгород. Але поки доїхали, там стали дуже повільно пропускати авто, віддаючи перевагу пішоходам. Я стояла в черзі, а подруга була з усіма нашими дітьми у знайомих, - згадує ті часи Олександра. - Перший тиждень я спала раз на дві доби по півтори години. Більшість авто мали два водії. Я ж була одна з двома дітьми. Тому мене відпускали поспати на годину, потім автівка вставала на своє місце. Познайомились з сусідами з черги: переді мною їхало дві сестри з дітьми, а за мною родина, де чоловік був індусом. Ми сміялися, що дітей встигнемо похрестити один одному...

У Варшаві, яка виявилася одним з тимчасових пунктів їхнього перебування, одразу пішли на мітинг біля посольства Росії. На фото з плакатом про “руський корабль” - мама Олександри, яка просто дивом без потрібних документів змогла вивезти з Києва дітей сестри, котра вже рік офіційно працює в Польщі. Це вони тримають прапор. Вони виїхали, і через пів години заборонили рух з Лівого берега Києва на правий. Олександра каже, що мама ніколи в житті не перетинала кордон. А довелося зробити це ось в таких умовах...

Днями вони планують знайомство старшого сина з німецькою школою. А Олександра пішла на курси німецької мови — каже, відчуває це як черговий виклик! Але надскладних викликів насправді набагато більше.

- Мене тепер виводять з рівноваги прості речі. Я досі не можу зібратись докупи... Нещодавно попрацювала за своїм колегою методом EMDR. Сама планувала його опанувати після захисту диплому, - зізнається жінка. - Я ж іще вчуся на магістратурі на кафедрі психології Університет імені Григорія Сковороди в Переяславі. На разі, мій фах взагалі нічим документально не підтверджено, бо мій диплом в університеті. Я писала магістерську роботу, звісно, думала, їду на тиждень. Тож взяла ноутбук і дві основні книжки, з якими працювала над дипломом...

Олександра розповідає, що зараз бере участь у групах взаємопідтримки психологів та студентів. Але не завжди є можливість фізично увімкнутися: молодшому сину лише три роки, і він не відходить ні на крок, тримає або за руку, або за ногу.

- Гучні звуки, гупання дверима, літаки... Вчора Андрій на дорозі показав малому гусінь. Той взяв і наступив на неї. Андрій був в шоку. Питав - навіщо? А Тьома сказав, що все одно зараз всі помирають. І в неї мама, тато і дітки вже померли, - ділиться страшною реакцію сина Олександра. - А щойно гуляли з Альфом і я сказала — будемо йти додому. То малий заперечив, що не хоче помирати, тому додому не піде. Він слово дім асоціює з Києвом...

Втім, родина знаходилася у сховищі лише одну добу. Але наймолодший та пес і без війни дуже бояться вибухів, салютів, грому: їх просто всім тілом трясе. Тож в перший день, каже Олександра, чоловік вирішив, що треба їхати. Але вже й у Калуші була повітряна тривога, і всі сиділи у підвалі. Тож наступного ранку чоловік наполіг на вивезення дітей за кордон. Сказав, що так йому буде легше, і пішов у військкомат. Олександра каже, що його поки не взяли, бо має “білий квиток” та дві операції на колінах за останні пів року. Друга взагалі була складна, тож він місяці півтора як почав сам ходити.

- Знаєте, я не вірю, що це надовго. Хоча знаю ж тисячі таких історій з 2014 року. Зараз мене вражає їхня жорстокість до мирного населення. Масові розстріли, бомбардування лікарень, сховищ і пологових — у прямому ефірі на увесь світ. Це ж не Путін особисто все це робить. Ніколи не пробачу. Мені хочеться брати на руки кожного нашого загиблого й обіймати. Обіймати ці невинні тіла. Діток, цілі родини...

Юлія. Між Чехією та Польщею

У самій Вінниці, куди киянка Юлія Крутеньова з початком війни разом з дітьми переїхала до батьків, не відбувалося запеклих боїв, але за перші десять діб вони виснажилися постійними повітряними тривогами по кілька разів за ніч.

- А одного разу, почувши відбій повітряної тривоги, ми вийшли з підвалу, яке слугувало нам сховищем, і почули дуже сильний вибух. Величезне полум’я охопило територію, де знаходився невеликий аеродром, що був неподалік від нас. Ми не думали, що він стане об’єктом нападу, бо давно не працював. Тоді здавалося, що горить чи не сусідній будинок — такий величезний чорний “гриб” виріс після вибуху, - згадує Юлія.

Виїхати з небезпеки вони разом з мамою та двома дітьми — 8 та 14 років. Всі чоловіки родини залишилися в Україні. Юлія - власниця онлайн-магазину зимового дитячого одягу, але кому це зараз потрібно, зітхає вона, коли діти сидять у підвалах. Родина планувала їхати до Чехії, бо мали там добрий знайомих. Але жінки були настільки стомлені, що не доїхали до кордону кілька кілометрів і зупинилися на відпочинок у туристичному містечку Поляница-Здруй.

Врятуватися за кордон: Як українки знаходять себе у країнах ЕС, фото-1

- Нам так сподобалося, що ми вирішили поки залишатися. Тут є мінеральна вода і багато готелів. Попри те, що фактично туристичний сезон ще не скінчився, для нас звільнили приміщення і надали безоплатне харчування. Ми живемо у великій кімнаті з балконом. І нам надають все, що треба: одяг, взуття, напишеш про свої потреби, приносять, - розповідає Юлія. - Кажуть, що до кінця квітня ми можемо тут жити. А далі буде видно.

Втім, діти вже ходять до звичайної польської школи, хоча мало що розуміють, але потроху вчать польську. Юлія каже: важливо, щоб вони не просто сиділи в телефонах, занурюючись у новини та відгородившись від реальності, а ходили займатися фізкультурою, спілкувались з дітьми, знайомились, були активні, брали участь в заходах. Дорослі сподіваються, що дітям так буде легше пережити цю складну ситуацію.

Самі жінки теж обрали активну діяльність. Побачивши, як їм всі готові допомагати, запропонували й свої руки. І власник готелю оцінив це прагнення бути корисним — і Юлія, і її мама отримали пропозицію роботи в цьому готелі. Вона каже, що зараз не час падати духом, і відчуває власну відповідальність за свою родину, яка роз’єднана війною. Хоча, звісно, в такій ситуації опинилася вперше у своєму житті.

- Ви знаєте, завжди хотілося поїхати до іншої країни, але зараз — хочеться повернутися. В такій країні хочеться жити, коли ми знаємо, що ми хочемо і є Держава. Раніше все було незрозуміло, одні за одне, інші за друге, постійно сперечаються, хтось “руський мір” підтримує, хтось ні. Мені те дуже не подобалося, - зізнається Юлія. - Особисто в мене зараз мирне небо, але інформаційне поле - повністю українське, таке враження, що я там. Ми говоримо з усіма, постійно розказуємо, даємо інформацію, поляки нам співчувають, підтримують нас, переживають за нас. І ми передаємо цей біль далі, щоб Європа розуміла, що насправді відбувається. То маємо якусь підтримку та допомогу.

Юлія впевнена, що місія жінок, які зараз опинилися за кордоном, рятуючись від небезпеки, не тільки ховатися від обстрілів, а й нести щиру та чесну інформацію. І своїм прикладом показувати всьому світу незламність української нації.

Марина. Польща

Вони виїхали з дому за кілька годин після перших ударів. Трохи раніше їхній давній друг із Варшави натякнув, що чекає до себе, “якщо раптом”. Почувши вибухи, вони не змовляючись мовчки пішли збирати невелику сумку.

- Моя сім'я: дружина, з якою ми є неофіційною, але справжньою сім’єю понад 10 років, і наша трирічна донька жила у Харкові. Коли прокинулася донька, ми постаралися з радістю сказати, що нас чекає захоплива подорож. Дітям важливий спокій батьків, - розповідає 40-річна Марина.

Вона додає, що дорога зайняла майже 5 неймовірно виснажливих діб: жінки з дитиною змінили багато видів транспорту, робили пересадки, спали як доведеться, віддали майже всі гроші на хабарі провідникам (тоді ще не було безплатних поїздів) та таксистам, які кинули їх на півдорозі до кордону морозної ночі… Але з моменту перетину кордону полегшало: після штампу в польській Медиці волонтери нагодували гарячим томатним супом і позичили ковдри. Тут було тихо, світило сонце та був світ.

- Ми їхали до Польщі серед перших українців, ситуація з безплатним транспортом була ще не зрозуміла, і друзі надіслали за нами машину: пара поляків погодилися зробити гачок через всю Польщу, щоб підкинути нас по дорозі в зовсім інші міста. Дорогою вони годували нас, зробили невеликі подарунки доньці, - згадує жінка.

Врятуватися за кордон: Як українки знаходять себе у країнах ЕС, фото-2

Малятко, до речі, трималося молодцем усі ці дні. Мами намагалися грати з нею в “подорож” і в “рятувальників”, а коли ставало зовсім несила, втішали її мрією про нашу нову кімнату, в якій на неї вже чекають нові іграшки. Дружина того самого друга, полька, на другий день їхнього шляху надіслала фото вже куплених для дитини книжок та ведмежа.

- Тільки через важкі п’ять діб дороги, коли ми виповзли з машини, вона заплакала, що це не її будинок, і не її іграшки, - сумно каже Марина. - Але того вечора у двері постійно дзвонили: незнайомі нам люди приносили шампуні та прокладки, ковдри та гребінці. Знайомі, сусіди, друзі й навіть керівництво сім'ї, яка прийняла нас, несли та надсилали все, що могло знадобитися спочатку перший тиждень. Усім цим ми згодом ділилися з іншими українками.

А потім вони всі захворіли на COVID-19. Бо у поїздах і нічліжках ніхто не думав про маски та антисептики — було просто не до того. І тільки днями Марина нарешті вийшла на прогулянку з донькою.

- Зараз на вулиці у центрі Варшави кожен третій розмовляє зрозумілою нам мовою. Поруч із нами вокзал, куди нескінченно прибувають українці, хоч столиця просить уже не приїжджати — місто забите до краю. З вокзалу на дитячий майданчик у дворі постійно приходять зовсім виснажені українські діти: іноді вдається розважити їх, викликати посмішку на пару хвилин, поки батьки сплять тут же на лавці, - розповідає Марина про сучасний стан справ у Варшаві.

Марина з дружиною працюють по черзі, садок для малечі поки не доступний. Марина - трохи на своїй старій віддаленій роботі, дружині раптово іноземець запропонував вести онлайн проект. Вони знають, що останні два дні українцям можна отримати PESEL — податковий номер, з яким стане доступним ринок офіційної роботи та, можливо, фінансова допомога. Але там, кажуть, величезні черги, і вони вважають, що це не терміново: їхня родина у найбільш зручному становищі, ніж інші.

- Про складнощі й найгірше говорити не хочеться, зараз усім важко, у всіх нас за останні дні життя прирівнялося до нуля. Ми з сім'єю живі, довкола не вибухають бомби – вже добре, - резюмує Марина. - Подруги, що залишилися в країні зі своїми чоловіками та дорослими синами з сумом жартують, що нам із дружиною пощастило: нам обом дали перетнути кордон. Єдиний і мізерно дурний бонус особливості нашої родини. Кажуть, ситуація з ЛГБТ у Польщі набагато складніша, ніж навіть в Україні, радять поводитися не помітно. Але ми плануємо жити далі відкрито: сім'я - це привід для гордості. На дитячому майданчику польські батьки посміхаються двом українським мамам із дитиною, а представник банку мовчки вводить у графу “сімейний стан” слово “одружена”.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#війна #переселенки #Евросоюз #діти
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Спецтема
Україна дає відсіч російській навалі, яка почалася 24 лютого 2022 року. Росіяни обстрілюють міста, гинуть мирні жителі. ЗСУ дає гідну відповідь терористам рф.
Оголошення
live comments feed...