Три історії про життя і смерть у блокадному Маріуполі

Найгарячішою точкою на карті України за підсумками першого місяця війни став Маріуполь. Місто на березі Азовського моря заблокували російські війська, що регулярно його обстрілюють — зокрема житлові квартали.

У Маріуполі до початку війни мешкало близько пів мільйона людей — це 10-те за величиною місто України. До початку російського вторгнення його з «ДНР» і «ЛНР» розділяли лише кілька десятків кілометрів.

Маріуполь розташований у Донецькій області — тобто на території, на яку претендує влада самопроголошеної «ДНР». Повне її «звільнення» російська влада називала однією з цілей вторгнення в Україну.

У Маріуполі базується загін спеціального призначенняАзов. Його створили на базі однойменного добровольчого батальйону, членів якого на початку конфлікту на Донбасі звинувачували у прихильності до праворадикальних і навіть неонацистських ідей. Сьогодні Азов — один з численних підрозділів української Нацгвардії.

Російська влада вважає Азов націоналістичним утворенням. Боротьба з такими організаціями теж озвучувалась як одна з цілей російської військової операції в Україні.

Саме в районі Маріуполя точилися найтяжчі бої між Збройними силами України та об'єднаними силами російської армії й самопроголошених«республік». На початку березня місто фактично опинилося в блокаді й на межі гуманітарної катастрофи.

Наслідки обстрілу лікарні у Маріуполі, 9 березня / Фото: Сергій Орлов

Саме з Маріуполем пов’язані найрезонансніші події цієї війни — обстріл маріупольської лікарні № 3, де був розташований один з місцевих пологових будинків, та будівлі Драматичного театру, де обладнали бомбосховище для мешканців. За оцінками місцевої влади, у будівлі драмтеатру ховалися понад 1000 людей, щонайменше 300 з них загинули.

Російська влада відкидає всі заяви України про навмисний обстріл житлових будівель, називаючи це провокацією. У Москві звинувачували Київ у тому, що військові, зокрема бійці Азова, використовують мешканців Маріуполя як живий щит.

З початку війни частина мешканців змогла виїхати з міста гуманітарними коридорами у бік України і Росії(тих, хто їде на схід, українська влада фактично вважає заручниками), однак ще минулого тижня в місті без світла, їжі й води залишалися 100 тисяч людей, заявив президент України Володимир Зеленський. За оцінками місцевої влади, таких людей ще більше — 170 тисяч.

ВВС поговорила з тими, хто зустрів війну в Маріуполі, але пізніше зміг вибратися з міста.

Катерина Єрська, власниця компанії з виробництва реклами

Я народилася у місті Вилкове на Одещині в російськомовній родині. Ходила до російськомовної школи, але вчила там українську. За фахом я вчителька української мови й літератури. За другою освітою — юрист. Тривалий час займалася журналістикою, а зараз маю свою невелику компанію з виробництва реклами й відео.

Приблизно за тиждень до Нового року за сімейними обставинами я переїхала до Маріуполя. Думала, що залишусь там на кілька років. Мені дуже сподобалося у Маріуполі. Тому що я спочатку жила в Одесі — і там було море, а потім у Кривому Розі — це промислове місто. А Маріуполь — це щось середнє.

У перші дні у Маріуполі війна зовсім не відчувалася. Працювала кав’ярня, де я зазвичай снідала, працювали всі магазини. Люди ходили на закупи.

Відчувалась лише невелика продуктова паніка — почали зникати консерви, крупи та все, що люди зазвичай беруть про запас. Але можна було знайти.

Єдине, що бентежило, це черги біля банкоматів, бо люди намагалися зняти готівку. Але карти продовжували приймати у всіх магазинах.

Черга до магазину в Маріуполі, 24 березня / Фото: Pavel Klimov / Reuters

Потім у місті почали поступово зникати різні речі. Спочатку почалися перебої зі світлом — його то вмикали, то вимикали. Потім зникла вода. Згодом вимкнули й газ.

Але найстрашніше, що зникли телефонний зв’язок й інтернет. Люди залишилися без можливості спілкуватися, не могли викликати швидку чи поліцію. За кілька тижнів ми зрозуміли, що місто беруть у кільце, його намагаються оточити. Потім кільце замкнулося і почалася повномасштабна блокада.

У місті це відчули і почалася справжня паніка. Не працювали продуктові магазини, аптеки. Їх або закрили, або пограбували. Люди, що залишилися без їжі, опинилися у жахливій ситуації. Це дійсно була гуманітарна катастрофа.

З перших днів війни я приєдналася до волонтерського руху, який допомагав не лише мирним громадянам, а й нашим військовослужбовцям. Його організували кілька громадських організацій.

Усі запаси, що були в місті, закінчились. Бракувало елементарних речей — наприклад, інсуліну. Онкохворі та люди, що перебували на замісній терапії або приймали антидепресанти, залишились без препаратів.

Але найбільш катастрофічною була ситуація з пораненими. Їхня кількість зростала щодня. За офіційними даними, у Маріуполі загинуло понад 3000 мирних людей, але гадаю, що реальна цифра — 10—15 тисяч.

Тіло загиблого мешканця на вулиці у Маріуполі, 27 березня / Фото: Alexander Ermochenko / Reuters

Величезна кількість людей зверталась до шпиталів з осколковими пораненнями. Їм були потрібні антибіотики, стерильні перев’язки. Почалися проблеми з шовним матеріалом — тобто з шовком, яким зашивають рани. Його катастрофічно не вистачало.

Окупанти не пропускали у місто гуманітарні конвої: ні з медикаментами, ні з їжею. Тому наші медики робили абсолютно відчайдушні вчинки, щоб допомагати пацієнтам. В автоклавах почали стерилізувати перев’язувальний матеріал.

Одного дня до нашого волонтерського центру жінка принесла простирадла, нарізані смугами і скручені, як бинти. І ми подумали — дай боже, щоб вони нікому ніколи не знадобилися. Але потім ми зрозуміли, що до них теж можуть дійти руки.

Не скажу, щоб у мене особисто були великі проблеми з їжею та водою, бо наша волонтерська організація дбала навіть про самих волонтерів. Але я бачила, що люди готують на вогнищах просто на вулиці.

Найдивнішою і найжахливішою для мене стала картина, коли я побачила чоловіка, який з рогатки полював на голубів. Він сказав, що має вівчарку і її нічим годувати. Тобто без їжі залишилися не лише люди, а й тварини.

Це було дике видовище: біля драматичного театру горять вогнища і люди варять у котлах кашу. Театр розбомбили за кілька годин після того, як я поїхала.

Я була там кілька разів. Він був дуже перенаселений. Там було багато сімей з дітьми у жахливій тісноті. Там було темно, людям не вистачало їжі й медикаментів. Усі сиділи на підлозі, закутані у ковдри, пледи, бо було дуже холодно. Антисанітарія, жахливі запахи, багато застуджених людей.

В останній тиждень, який я провела в місті, до будинку неподалік нашого волонтерського центру прилетіло. Люди у дворі готували їжу на відкритому вогні, переважно жінки й діти. Так вийшло, що наша волонтерська організація була найближче до цього місця. Ми одразу туди кинулися, щоб надати першу допомогу, витягти людей.

Тіло однієї дитини, хлопчика, лежало просто на проїжджій частині, де їздили машини. Я перевірила його пульс і зрозуміла, що він мертвий. Мій колега вирішив прибрати тіло з дороги. До нього підбіг чоловік, абсолютно сивий, і сказав: «Що ви робите, куди ви його забираєте!» Виявилося, що це був дідусь, онука якого вбили.

Дідусь запитав: «Що мені тепер з ним робити?» Я кажу: «Ховати». А він: «Як ховати? У мене навіть немає лопати».

Це дійсно велика проблема. Тіла вбитих людей досі лежать на вулицях міста. Їх нікому й нема де ховати. У місті утворилися великі братські могили.

Найстрашніше це виглядає на дитячих майданчиках. Там дійсно ховали, бо там пісок і м’яка земля — простіше копати. А ще люди намагалися ховати сусідів біля будинків, щоб поховання можна було знайти.

Свіжі дерев’яні фанерні хрести з рукописними табличками виглядають жахливо на тлі зруйнованого міста. Те, що на цих могилах з’являються штучні або живі квіти, ще більше лякає. Це справжні братські могили на вулицях повністю зруйнованого міста у ХХІ столітті!

Немає прощення окупантам, які це зробили. І велика гордість за українців, які захищають Маріуполь і ці братські могили. Жоден мешканець Маріуполя не хотів би, щоб його загиблих від рук окупантів родичів ховали ці ж російські окупанти.

Ще одна сцена, яка надовго відклалася в пам’яті… У цьому ж обстріляному будинку, коли ми обходили квартири, щоб переконатися, що ніхто не постраждав, ми побачили, що на сходах біля вікна сидить чоловік із порваною губою. Інший чоловік зашивав йому цю губу. Він повернувся до нас і сказав: «Доброго дня, мене звати Едуард Іванович. У вас часом немає перев’язувального матеріалу?»

Ми віддали йому всю аптечку. Виявилось, що це хірург-стоматолог, який практикував на першому поверсі цього будинку. Я на той момент дуже пишалася цим чоловіком. Попри страшну ситуацію, він зберігав спокій.

Мене дуже надихнув цей скромний героїзм простого лікаря, який міг сховатися у своїй квартирі, але натомість вийшов і виконував свій лікарський обов’язок. Я подумала, що на війні немає маленьких справ, і кожна справа, яку ми робимо, це велика справа.

Ми зрозуміли, що з міста треба їхати, коли почалися вуличні бої і лінія фронту наближалася до нашого волонтерського центру.

Якось ідучи з роботи, я побачила танк із буквою Z, який проїхав сусідньою вулицею. Так усі ми зрозуміли, що більшість з нас мають виїхати, щоб не додавати роботи лікарям і військовим. Не бути фактором ризику. Тому що окупанти жахливо ставляться до волонтерів, ставляться до них як до військовослужбовців. Нас могли взяти у полон, використати для маніпуляцій.

15 березня запрацював гуманітарний коридор, я виїхала з міста 16-го. У нас в автівці було кілька місць, тож ми взяли спочатку одну сім'ю, яку висадили у Бердянську. Там взяли іншу сім'ю, яка складалася з бабусі, мами, двох доньок. Вони також везли з собою двох котів, черепашку та кілька хом’ячків. Я тоді подумала — які святі люди. Вони взяли мінімум особистих речей, але забрали всіх своїх тварин.

У районі Токмака чоловік з автоматом, що стояв на блокпості під прапором«ДНР», випустив автоматну чергу по нашій автівці. Частина куль увійшла у передні двері, частина — у задні. Одна пройшла над моєю головою й головою водія. Він отримав кілька уламків у око, але був настільки шокований, що зрозумів це лише у Запоріжжі.

Дівчинка, яка сиділа ззаду, отримала поранення в голову. Вона була у дуже важкому стані. На щастя, її вдалося перевезти до Запоріжжя. І кілька днів тому на CNN я бачила про неї репортаж, вона вже прийшла до тями. У неї залишаться шрами. Не знаю, чи вона відновиться повністю, але принаймні вона жива. Я дуже бажаю їй здоров’я.

Мене всі запитують, чому чоловік почав стріляти. Я не маю пояснень. А чому росіяни на нас взагалі напали? Може, тому що вони окупанти, не дотримуються правил війни? Може, тому що вони вважають нормальним стріляти по машині, в якій сидять жінки й діти, вважають нормальним порушувати правила гуманітарного коридору? Чи, можливо, тому, що вони навмисне хотіли нас залякати, щоб інші автівки розвернулися й поїхали до так званої «ДНР»?

Адже недарма вони поширюють чутки, що Україна не приймає переселенців. Це робиться для того, щоб вивезти наших людей до Росії і тримати їх там у заручниках.

Фото: Alexander Ermochenko / Reuters

Від тих, хто залишився у Маріуполі, іноді прориваються повідомлення, стабільного зв’язку немає. Наприклад, мій друг написав мені, що містом їздять машини з гучномовцями і повідомляють, що Київ та інші українські міста вже захопили, і Україна здалася. Так працює ворожа пропаганда: вони хочуть залякати маріупольців, які й так місяць провели у підвалах. Ці новини мають добити їх остаточно.

Я не знаю, скільки років і десятиліть знадобиться, щоб відновити Маріуполь. Але я вірю, що це зроблять. Нехай тут виросте нове місто. Воно буде українським, у ньому житимуть ті самі маріупольці, які обов’язково повернуться, коли їм буде куди повернутися.

Я поки що не почуваюся в безпеці. У безпеці я почуватимусь, коли останній російський солдат піде геть з України. Наразі вони можуть піти своїми ногами або вирушити додому у трунах. Поки що вони обирають друге. Результат цієї війни зрозумілий. Росія буде переможена, бо так історично склалося, що добро завжди перемагає зло.

Фото: Alexander Ermochenko / Reuters

Микола Осиченко, президент каналуМаріупольське телебачення

Цікава деталь: 2014 року я працював на телеканалі Донбас. Тоді я був змушений виїхати з Донецька, наш будинок був за 3,5 км від донецького аеропорту. Нашому сину тоді було чотири з половиною роки.

Я абсолютно тверезо розумів, що найголовніше — це вивезти дитину з зони бойових дій. А ще я мав роботу, і я, зокрема, переїхав туди, де моя робота.

За всі ці роки ні в Києві, ні в інших місцях, де ми мешкали, не було жодних претензій до того, що ми розмовляли російською мовою. Це все абсолютно надумані речі.

І дуже шкода, що зараз багато російськомовних жителів Маріуполя, переважно жінки з дітьми, їдуть у західну частину країни, де більш-менш тихо, і їм зустрічаються божевільні, які цим матусям, що врятували дітей з пекла, заявляють, що, мовляв, вони розмовляють мовою окупантів. Матусі, які вже опанували чорний гумор, відповідають, що просто досконало володіють мовою ворога.

24 лютого я був у Маріуполі. У тих звуках, які тоді почули мешканці міста, нічого дикого не було. Адже місто вже вісім років стояло на лінії зіткнення — до лінії фронту 20 кілометрів. І звуки такі до нас, звісно, час від часу долинали. Як і для всієї країни, напевно, було абсолютне нерозуміння жахливої реальності того, що відбувається. І на той момент, 24 лютого, та навіть і 25-го, і 26-го, ніхто не вірив, що місто практично зрівняють із землею.

Через те, що не було електрики, дивитись наш канал ніхто вже не міг. Тож я заборонив людям виходити на роботу. Ми залишалися вдома, робили якісь матеріали у телефонах, доки вони не сіли, викладали у соцмережі. Залишилося, мабуть, кілька вишок мобільного зв’язку, які працювали від генераторів, тож можна було зловити сигнал.

Я підіймався на десятий поверх свого будинку, ловив цей сигнал і намагався швидко викладати щось у мережу. Цілі було дві — рейтинги, бо я людина медійна. І дати зрозуміти рідним і близьким, що я живий, а також спробувати розповісти, що відбувається у місті.

Як людина досвідчена, що пройшла 2014-й рік, я ще 24—25 лютого зміг запастися павербанками, зарядив всю техніку, купив харчів і паливо. Тоді мені здавалося, що цього більш ніж достатньо.

Після того, як зник газ, ми відчули не брак їжі, а брак вогню. Їжу стала дуже важко готувати. Наприклад, щоб зварити макарони, вам потрібна, по-перше, вода. А по-друге, вогонь, який треба десь взяти. І якщо раніше ми брали його з газу, то після того, як газ зник, їжу треба було готувати на вогнищі. Однак це було дуже небезпечно, бо тебе може накрити вогнем.

У результаті ми один буханець хліба ділили на сімох на тиждень, тому що хліб перестали випікати, і він став дефіцитом.

Щодо води, яка була на вагу золота, то було кілька джерел. По-перше, у місті є кілька джерел, але вони всі у парках. До них треба йти — а це небезпека дика. А ще біля цього джерела вистояти у черзі. І взяти ти можеш тільки 5-літрову пляшку, бо так само з нею треба швидко бігти назад. У нас по воду ходив сусід і казав, що біля цих джерел вже лежали мертві тіла.

Що ж до другого джерела — було б щастя, та нещастя допомогло. Березень видався доволі зимовий. Тобто коли вибивало шибки у мінус 10 — а це відбувалося все частіше й частіше, — то вдома теж було мінус 10. Але одного дня ми з ранку прокинулися і побачили, що за вікном випав сніг. І ми раділи, як діти, бо сніг — це вода.

Технічну воду, яку зливали з батарей, спочатку використовували для елементарних гігієнічних потреб. Гидка, але життєва деталь: ми домовилися в будинку, що будемо цією водою не більше одного разу на добу, а то й на дві доби, змивати воду в унітазі.

Ми з іншими мешканцями облаштувати собі у будинку сховище, у нас є підземний паркінг. Там був кабінет домоврядника. З нього винесли всі меблі, туди принесли матраци зі своїх будинків, і ті, кому було страшно вночі — переважно це були люди з верхніх поверхів, — приходили туди ночувати.

Мешканці Маріуполя ховаються у підвалі житлового будинку, 25 березня / Фото: Alexander Ermochenko / Reuters

13 березня я стояв у ванній і голився — на суху, без води. А тоді сталося таке, чого я не пам’ятав, не чув і не бачив раніше. Дикі тваринні інстинкти.

Жахливий звук. Дикий. Вибухова хвиля мене відкинула спочатку ліворуч, потім праворуч. Я вибіг із ванної, побіг у кімнату, де були дружина й син. У той момент коридором бігла мама мого друга — вони сім'єю переїхали до нас, тому що їхнього будинку вже практично не було.

Ми кинулися до цієї мами — потім такий самий звук, ще одна вибухова хвиля. Ми забігли разом у ванну. Третій вибух. Ми просиділи хвилин 20, боялися вийти. Коли вийшли, побачили, що абсолютно все скло вибите. Між кімнатами у нас важкі дубові двері — я один таку зняти не міг — теж вибило.

Як виявилося потім, це були авіаудари з літаків — метрів за 50 від нашого будинку. Після цього будинок у нас фактично ще був, але вікон вже не було, їх навіть заклеїти не можна було.

Фото: Alexander Ermochenko / Reuters

Після цього вже всі переїхали у сховище. Місць поменшало. На матрацах спали діти з мамами. Біля стіни стояли звичайні стільці, на них спали сидячи дідусі й бабусі. Там температура була 12—13 градусів. А ми з дружиною, наприклад, узагалі спали під сходами. Ніч ми спали дуже погано, поряд з будинком щось постійно вибухало.

Ми зрозуміли, що у цьому будинку вже жити складно. Це було 14 березня, перші колони поїхали з Маріуполя на Запоріжжя.

Я піднявся на 10-й поверх, дізнався, що люди змогли виїхати. Зібрали речі, розуміли, що більшу частину залишимо. Для мене це було плюс-мінус легше, бо я через це вже проходив у 2014 році. 15 березня ми розділили чисту воду між людьми, які вирішили поїхати, та сім'ями, які залишилися, залишили їм усю технічну воду, харчі й вирушили в дорогу.

Мене потім запитували, чи я бачив місто, коли їхав ним. Я дивився дуже уважно. Майже в кожній машині були діти, і всі намагалися відвернути дітей. Бо ти їдеш — а на вулицях лежать трупи, відірвані руки, ноги. Я бачив тіла дітей. І намагався свого сина відвернути.

Що я тепер відчуваю, коли я поїхав? Я трудоголік. Я приїхав до Запоріжжя, і в мене дня не було, щоб нічого не робив. Я даю інтерв'ю, постійно зустрічаюся з волонтерами, розповідаю їм, до чого треба бути готовим.

Хто зараз контролює Маріуполь?

Як розповів президент України Володимир Зеленський в інтерв'ю російським ЗМІ 27 березня, зараз Маріуполь повністю заблокований російськими військовими. Але всередині міста є українські війська.

Мер Маріуполя Вадим Бойченко також повідомляв, що над містом досі майорить український прапор, хоча околиці дійсно перебувають під контролем російських військових. За його словами, обороною Маріуполя займаються головним чином Азов, Нацгвардія та 36-а бригада морських піхотинців.

Російські ЗМІ повідомляли, що під контролем російської армії перебувають, з-поміж іншого, аеропорт Маріуполя та Лівобережний район — тобто східна частина міста.

Міноборони Росії ще в середині березня запропонувало владі міста і військовим здатися й зробити вибір між «своїм народом» і «бандитами». Цю пропозицію у Маріуполі відкинули.

Російська сторона протягом останнього тижня повідомляла про те, що військові квартали за кварталом«зачищають» Маріуполь від українських військових та «націоналістів». У зачистці беруть участь військові з Чечні, випливає із тих відео, які регулярно публікує глава республіки Рамзан Кадиров.

Українська влада неодноразово повідомляла про те, що армія Росії прицільно обстрілює житлові квартали Маріуполя з важкого озброєння, зокрема за допомогою авіації, артилерії, Градів та важких вогнеметних систем.

Російська влада стверджує, що ніколи не обстрілювала цивільні об'єкти. Наприклад, удари по маріупольській лікарні № 3, в якій був пологовий будинок, міноборони Росії назвало«постановкою». А очільник російського МЗС Сергій Лавров заявляв, що там не було породіль, а саму будівлю захопив Азов. «Провокацією націоналістів» міноборони Росії вважає і удар по будівлі драматичного театру — його, кажуть російські військові, підірвав Азов, який утримує всередині заручників.

Крім того, російська сторона неодноразово стверджувала, що українські військові навмисне використовують цивільні об'єкти для свого прикриття.

Надія Сухорукова, журналістка

Я — журналістка державного телеканалу Дім. До активної фази війни ми працювали у Донецькій області на підконтрольній Україні території. Розповідали, як живуть люди, показували, як ремонтують дороги, як розвивається Маріуполь. У фейсбуку я розповідала про своє життя, про свого кота і собаку, згадувала дитинство. Це було таке маленьке хобі.

Зранку 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Якщо чесно, я майже не злякалася, бо тут на лінії розмежування ми періодично з 2014 року чуємо такі звуки. Особливо на Лівобережжі.

Але потім отримала повідомлення від мого редактора: «Прокидаємося. Війна». Це було приблизно о п’ятій годині ранку. Я подумала, що це якась помилка, що це ненадовго. Пізніше ми прийшли на першу пресконференцію мера. Він був розгублений, але сказав, що Маріуполь — це форпост України і його захищатимуть, агресора ми не пустимо до міста.

Ми з оператором після брифінгу вийшли на опитування у центр міста. Тоді там ще були тролейбуси, автобуси, багато людей. І навіть вибухи лунали десь далеко. Люди, які відповідали нам на запитання, не зовсім розуміли, що відбувається. Вони скаржилися на черги у магазинах та на відсутність якихось товарів. І казали, що нічого не бояться.

Все змінилося за кілька днів. Спершу закрили аптеки. Вони взагалі не працювали, потім зоомагазини, потім почали обстрілювати місто сильніше. І вибухи лунали дуже близько.

Щодня ставало дедалі гірше. Спочатку вимкнули електрику, потім — воду, але ми якийсь час готували на газі. Стало страшно, коли відключили газ.

Наша знайома, у приватному будинку якої ми жили, бо вважали, що так безпечніше, побачила, що вогонь на плиті горить ледве-ледве, і перша почала говорити, що можуть відключити газ. Моя мама тоді відповіла, що це, мабуть, через сильне навантаження. Але за пів години він зник зовсім. У нас нічого не залишилося. Взагалі нічого.

Воду привозив до нашого району звичайний маріуполець у великій білій діжці. Просто, щоб допомогти людям. До його машини шикувалася шалена черга. Люди стояли годинами і розбігалися, коли снаряди падали дуже близько. Ми з мамою ходили до нашої дев’ятиповерхівки і після дощу чи снігу підставляли відра під ринву.

Так робили всі наші сусіди, а ще вони збирали гілки, пиляли паркани, гойдалки і все дерев’яне, щоб спорудити вогнище і приготувати хоч якусь їжу. Тоді ще можна було виходити надвір. Стріляли часто, але перерви були.

За тиждень вже лупили без зупинки. І навіть три хвилини на подвір'ї були дуже небезпечні. Люди не думали про гуманітарну катастрофу. Вони не говорили такими словами, вони просто виживали будь-якими можливими способами.

Мої рідні й друзі ніколи не хотіли приходу Росії. Наша родина — російськомовна, але ми українці і наша батьківщина — Україна. Ми взагалі не вірили, що росіяни наважаться прийти на нашу землю. Ми думали, що в них вистачить здорового глузду не розпочинати війну. Як таке взагалі можливе у XXI столітті? Але виявилося, що окупанти й досі живуть у середньовіччі.

Одна з моїх сусідок ще в 2014 році чекала на «руський мир» і ходила на мітинг, де кричала: «Росія, прийди!» Після кількох бомбардувань вона зустріла мене на вулиці і сказала, що тепер проклинатиме російських вбивць щодня.

Ми знали про випадки мародерства — навіть бачили тих людей, які ходили на розграбування аптек і магазинів. Я їх не виправдовую, але людям треба було виживати. Магазини були закриті, аптеки також.

Люди бачили, як мародери, котрі тягли величезні візки, залишалися там назавжди. Це було небезпечно. Прилітали снаряди, і люди лежали мертві біля візків.

Один чоловік врятував мені життя. Він зламав зачинену аптеку і приніс мені ліки для серця. Минулого року я перенесла інфаркт, маю два стенти, і щодня мені потрібно приймати препарат. Ліки закінчились. І ця людина віддала мені їх безкоштовно. Тому що гроші взагалі там не мали значення. Їх там взагалі не було де витрачати.

Собаку ми годували тим, що їли самі. Наша лабрадорша, товстенька й доглянута, останній тиждень їла, як і ми, по дві ложки каші. А кіт мав корм. Тільки він чомусь дуже мало їв. Мабуть, страшно було від бомбардувань, а може, бідолаха відчував, що лишиться один.

Ми поїхали спонтанно. Хотіли виїхати значно раніше. У місті залишилися мої родичі, які не змогли виїхати, мій дядько, двоюрідна сестра, небоги, там загинув від міни мій двоюрідний брат. Він йшов по воду і потрапив під обстріл. Його віднесли до гаража, там він і лежить. Про його смерть його батьки дізналися лише за тиждень.

З тварин я змогла забрати лише собаку. Кіт Йосик — це мій вічний біль. Ми не встигли піднятися до квартири, він залишився там. Друзі відчинили двері, поклали йому корм, але кота не знайшли. Він, мабуть, злякався і сховався. Я дуже завинила перед ним, у мене розривається серце. Я весь час про нього думаю і лаю себе, що злякалася і не побігла за ним.

Наразі зв’язку з Маріуполем немає. Іноді мені намагається додзвонитись людина, яка все ще в Маріуполі. Але зв’язок поганий: я бачу лише його дзвінок і розумію, що він живий. Про те, що там відбувається, розповідають люди, які вибираються звідти. Вони кажуть, що там ще страшніше. Що там бомблять і стріляють постійно.

Я досі не можу прийти до тями. Я виїхала з пекла, але воно, як і раніше, у мене всередині. Нічого не закінчилося. І не закінчиться доти, доки маріупольці залишаються там. Там сотні тисяч людей. Вони продовжують жити у пеклі.

Що я хочу робити далі? Далі я хочу жити. Ми у Маріуполі жили одним днем. Тому зараз живу за фактом. Пережили день, і добре.