“Тримаємося разом”: Яна Любимова розповіла про військові реалії активісток Луганщини

Цинічний злочин росіян проти людяності в Україні - повномасштабне вторгнення до нашої країни - за лічені години перевернув життя мільйонів українців. Одними із найбільш постраждалих виявилися жителі прикордонної з Росії Луганщини — війна увірвалася в мирні, підконтрольні українській владі, міста і села області жорсткими обстрілами та відвертим терором.

Як реагували на ці нелюдські виклики активістки громад Луганської області, яким за останні роки вдалося втілити безліч проектів, що змінюють якість життя простих людей, сайт 0642.ua розмовляє з секретарем Ради ВПО при Луганській облдержадміністрації, координаторкою проектів CF Stabilization Support Services Яною Любимовою.

Двічі переселенка, яка ще у 2014 році змушена була переїхати з окупованого Росії Луганська до Старобільська, на новому місці змогла організувати активних жінок регіону, зокрема – переселенок, для втілення позитивних змін у громадах. Один із наймасштабніших проектів громадських діячів – «Просування прав людини та гендерної рівності за допомогою мобілізації громад для розширення можливостей» (СМЕ_Мобілізація громад за методологією 10 кроків). Завдяки йому активістки отримали друге “ім'я” — Мобілізаторки, адже їм справді доводилося знаходити стимули, мобілізувати резерви, щоб пояснювати та показувати людям, як багато в навколишньому світі залежить від них самих, і зміни у громадах відбувалися буквально на очах. До трагічного ранку 24 лютого 2022 року.

Виїжджали у невідомість

- До 24 лютого певною мірою внутрішньо була готова до евакуації, до війни, звісно, не готувалася. Зрозуміло, що живемо близько до лінії розмежування. Інформаційне поле було переповнене новинами. Напередодні ще слухали виступ путіна про те, що України як країни, немає. Для мене це було жирною крапкою, я розуміла, що росія нападатиме, доведеться їхати. Зібрала документи наші та речі нашого собаки, але якесь внутрішнє заперечення досвіду 2014 року не давало усвідомити, що буде буквальна війна. Ми не спали всю ніч і близько 3.40 знову дивилися в телефони, потім онлайн виступ путіна, з розумінням того, що побоювання виправдалися... Але в мене внутрішньо виник ступор, мороз, який утруднив евакуацію — ніби руки-ноги не слухалися, я не могла зібрати речі, це було дуже складно. І було стійке відчуття, що надії немає.

Виїхали з друзями, шестеро людей, з дітьми та собакою, день їхали до Дніпра, зупинилися на ніч у дитсадку в області, в якому встигли відкрити Центр для нових переселенців, спали на дитячих ліжечках. Потім поїхали на захід країни, спали в машині, не було бензину, не могли знайти житло... Проте, зважаючи на те, що відбувалося далі на Луганщині, коли люди виїжджали буквально під обстрілами, вважаю, що нам ще пощастило.

З новим місцем допомогла колега з Івано-Франківська, з якою ми працювали у проектах із зеленого туризму. Спочатку всі разом оселилися в області з двома кімнатами всі шестеро та собака. Працювати онлайн було складно, за місяць знайшли житло у місті, переїхали. За цей місяць вдалося організувати гуманітарну допомогу переселенцям у цій громаді.

Мобілізаторки у строю

Яна каже, що весь час, доки переміщувалися з однієї частини країни до іншої — була на зв'язку зі своїми колежанками за проектом СМЕ_Мобілізація громад за методологією 10 кроків. Тоді всі активістки-мобілізаторки залишалися на місцях і одразу ж включилися до організації допомоги тим, кому це було потрібно.

- Адже відразу не було гуманітарного реагування, не ясно було, що робити, і саме наші жінки допомагали передавати допомогу вразливим людям (знаходили можливість закупити продукти харчування, гігієну та ліки за безготівковим розрахунком). Я шукала ресурс, обдзвонювала партнерів, так нам вдавалося перші два-три тижні надавати допомогу нужденним, поки не стали приїжджати гуманітарні організації.

Наші люди в громадах, які зазнали обстрілів, одразу ж були у серйозній небезпеці, Маю на увазі Станицю Луганську, яку однією з перших захопили, після неї було пекло у Щасті. У цьому місті ми довго не могли зв'язатись з нашою мобілізаторкою, інші колеги змогли поїхати, знайшли її, загалом трималися весь час разом.

На жаль, не всі мобілізаторки змогли виїхати, хоча більшість, звісно, вирвалися. Причини різні. Наприклад, в однієї активістки під час пожежі згоріли документи, інші поки не можуть залишити захоплені громади, де введені окупаційні адміністрації. Виїзд через Україну неможливий зараз. Через Харків пробувала виїхати одна з наших активісток за молодіжним проектом, і потрапили під обстріл із сестрою в районі Борової. Сестра була поранена, їх повернули, були загиблі та поранені. Єдиний варіант – їхати через росію, але це серйозний ризик. Багато хто просто з моральних причин не може так їхати. Одна з колег каже - "я біжу від них з 2014 року"... Навіть рятуючи життя, вони не хочуть їхати через росію.

Яна Любімова нагадала, що як голова ради ВПО Луганської області останнім часом працювала над проектом підтримки впл з молоді, посилення їх голосу в громадах. Допомагали створювати поради переселенців та молодіжні поради, робити відповідні програми, які б враховували потреби молоді, у тому числі і з числа переселенців у громадах, що приймають.

- Знаєте, начебто це було в минулому житті. Ми працювали зі студентами-активістками за проектом СІЛА, для них проводилися школи з адвокації, навчалися якісно представляти інтереси у громаді на рівні регіону, брати участь у процесах ухвалення рішень. До речі, перед самим 24 лютого була зустріч у Старобільську та створена молодіжна рада, так само як і в Сєвєродонецьку, Біловодську, всіх наших цільових громадах проекту. Підібрано молодіжних лідерів. Один із наших серйозних викликів зараз – допомогти їм виїхати.

А на новому місці вже самі активістки організовують гуманітарні штаби. Наприклад, голова обласної молодіжної ради Луганщини Аня Рясна працює з нами як координатор гуманітарного штабу CF Stabilization Support Services у Дніпрі, допомагає формувати та розподіляти гуманітарні вантажі, організовує онлайн зустрічі з молоддю.

Загалом усі активістки на новому місці продовжують свою діяльність у тій чи іншій якості. Я не знаю нікого, хто б не діяв. Навіть ті, хто виїхав за кордон, продовжують працювати. Ось, наприклад, Сніжанна Матковська з Попасної, вона була у Львові, потім виїхала до Польщі, і у Варшаві допомагає людям. Ніхто не залишився осторонь. Або Олена Небесська, вона мобілізаторка із Сєверодонецька, зараз вона очолює обласний гуманітарний штаб БФ “Проліска” у Дніпрі, та допомагає координувати цю роботу вже на дві області – Донецьку та Луганську. Веде колосальний обсяг роботи.

Допомога маломобільним людям

Активістка розповіла, що за програмою CF Stabilization Support Services, спрямованою на підтримку переселенців, зараз працюють усі радники з різних областей. Гуманітарні штаби створено у Мукачеві, Чернівцях, Львові, на Волині, у Тернополі та Ужгороді. Їхніми координаторами стали радники із Запоріжжя, Харкова, Донецької та Луганської областей. Штаби збирають продукти харчування, медичні та гігієнічні пакети, які спрямовують на допомогу всім постраждалим. Сама Яна має ще волонтерську роботу – евакуацію людей уразливих категорій.

- Здебільшого, це маломобільні люди, тобто ті, які хочуть виїхати з районів, що обстрілюються, але просто не мають такої можливості. Якщо державні установи вивезли централізовано, хоч і тут були проблеми, то ми працюємо з людьми, які або самотні, або живуть самі з тих чи інших причин і виявилися замкнутими у своїх квартирах. Волонтери розшукують таких людей, дізнаються від сусідів, від друзів, беруть інформацію від громадських організацій – Схід SOS, Лікарі без кордонів та інші організації. Часто таких людей просто забираємо з підвалів, лікарень, куди їх сховали від обстрілу небайдужі люди. Для мене це серйозний виклик, адже до моєї безпосередньої роботи це не має відношення, але залишатися осторонь там, де можеш допомогти, сьогодні не можна.

Робота складна, адже вони вже думають про те, як ми повертатимемося - дуже хочуть додому, але у багатьох вже просто нікуди повертатися. Через їхній стан і вік, швидше за все, нам потрібно облаштовувати їх тут. Для цього проводимо переговори з громадами, просимо відгукнутися на місцеву владу. Усі голови громад розуміють та відгукуються на ситуацію.

Ось, наприклад, чудове порозуміння склалося у нас із Лисецькою громадою. Голова громади Анатолій Лущак одразу сказав, що приймуть стільки людей, скільки потрібно. Хоча місцева лікарня на момент розміщення перших людей працювала не на повну потужність, але мала відремонтоване приміщення. Серед перших 51 людей, яких ми змогли сюди доставити, було поранено, частина людей була без документів. Незважаючи на те, що це складно і певною мірою лягає на плечі громади, щоб працювати з нашими людьми. Також, допомагають голови Галичської, Калуської та інших громад, саме місто Івано-Франківськ та область. Голови громад та прості люди без вагань взялися допомагати нам. Після перших наших перевезених людей, привезли ще, і громада не відмовляється, приймають. Це дуже чіпає. Був випадок, коли евакуювали понад 90 людей із Донецької області. До поїзда приїхала голова військово цивільної адміністрації Івано-Франківської області та багато людей з Департаментів. Зібралося дуже багато волонтерів, і якраз, коли почали виносити з лежачих вагонів, почалася повітряна тривога, ніч, було складно психологічно, але все обійшлося добре. Кожен чітко робив свою справу.

Яна також вважає, що для організації ефективного процесу евакуації маломобільної категорії людей потрібне створення Центру медичного розподілу громадян, наприклад, у Дніпрі.

- Єдине, у чому складність, що люди, яких вивозять звідти здебільшого з розбомблених будинків, були у підвалах, без документів, і щоб розподіляти їх у лікарні – необхідно створення Центру медичного розподілу громадян, щоб було зрозуміло, куди кого везти, кому потрібна допомога хірурга, а кого достатньо визначити у терапевтичне відділення на заході країни. Громадам важливо розуміти, кому яка допомога потрібна, щоб її ефективно надавати. Щоб ми правильно складали запит до обласної та місцевої влади - не просто “до нас їдуть 50 людей”, а “50 людей з числа поранених, лежачих, їм потрібно до конкетної лікарні”.

Знаєте, усією цією волонтерською медициною та координацією займається дивовижна дівчина — лікар-хірург Оксана Мироненко, яка з батьками виїзжала на захід країни, і рашисти розстріляли її маму, поранили батька. В Івано-Франківську вона продовжує оперувати наших перевезених людей та піклується про всіх евакуйованих людей.

Яна Любімова зазначила, що місцева влада допомагає їм не лише з боку громад, що приймають, а й на Луганщині, звідки активісти везуть людей.

- Знаєте, ось у цей непростий час проявилися саме принципи демократії, про які ми раніше багато мріяли, - вони зараз працюють. Ми, громадські діячі, зараз багато комунікуємо з чиновниками, і при цьому отримуємо швидку реакцію, залишилися в минулому бюрократія та зволікання.

Наприклад, коли я звернулася до голови обласної військової адміністрації Луганської області, Сергія Гайдая з приводу вивезення вразливої категорії наших мешканців, багато з яких не мали документів, для чого знадобився офіційний лист від влади, то документ був готовий за сім хвилин! Єдиними словами Сергія Гайдая були - “Скажіть, що потрібно, я зроблю все швидко”. Він також допомагає зараз, з кожною евакуацією.

Готельна велика робота відбувається у Івано-Франківській обласній військово-цивільній адміністрації. Чого тільки варта організація машин швидкої допомоги для евакуації на залізничний вокзал у Львові чи на пірон у Івано-Франківську, розміщення у закладах області.

Я не перебільшую, весь час є реальна підтримка доставки і людей, і гуманітарних вантажів.

P/S Ми змінилися - людям став ненависний  «руській мір»

Зараз Яна працює практично у цілодобовому форматі. Каже, що в минулому залишилися часи, коли дзвонити колегам після 18 години або у вихідний день вважалося не комільфо.

- Знаєте, один День бабака. Основне, про що я думаю — це, щоб ми могли врятувати якнайбільше людей, і щоб наші хлопці з ЗСУ стояли і громили абсолютно всіх рашистів.

А ще важливо, що за останні 8 років наші люди дуже змінилися. І це виявилося у тих, хто незважаючи на жорстокість російських окупантів, виходять на мітинги, у тих, хто допомагають нужденним, не важливо, де вони перебувають, у країні чи виїхали за кордон. Люди не стоять осторонь, вони організовують допомогу кожен на своєму місці.

Наші люди стали вільними, і навіть перебуваючи у скрутному становищі, впевнені, що повернуться на свою землю. Коли я увійшла до палат, де розміщували евакуйованих луганчан, із підвалів, які часто голодували, у брудному одязі, і я сказала їм — “Добрий день, я з Луганська” - перше, що вони мене запитали: ”Яно, ви ж нас тут не залишите - додому разом поїдемо?” І тут я розплакалася. Вони пережили обстріл, але готові повертатися, незважаючи ні на що.

І це, на мій погляд, найголовніше, що змінилися наші люди, їм дорогі європейські цінності і ненависний «руській мір».