Оксана Мироненко – лікарка і волонтерка

"Рятуючи одне життя - ти рятуєш цілий світ" - це девіз Благодійної ініціативи "Сокіл", яку створила лікарка-травматологиня, двічі переселенка Оксана Мироненко на честь загиблої від пострілу рашистів мами Наталії Соколовської. За допомогою цієї організації сьогодні більше чотирьохсот людей пенсійного віку, які зуміли вибратися з-під обстрілів, часто без документів та засобів для існування, отримують медичну допомогу, місце для проживання, оформляють необхідні документи, прибувши евакуаційними поїздами зі сходу на захід країни.

Історія волонтерства цієї неймовірної луганчанки почалася ще у фатальному 2014 році, коли окупанти РФ вторглися у дві східні області України, а наша армія ще була недосвідченою та незміцнілою. Допомога хірургів пораненим українським захисникам на східних рубежах була потрібна практично в цілодобовому режимі.

– До війни ми жили в Луганську. Працювали з чоловіком, який також є хірургом-травматологом, в Луганській міській лікарні. Із початком російської окупації у 2014 році відправили двох своїх дітей разом із бабусею та дідусем на безпечнішу підконтрольну Україні територію, а самі залишилися працювати там, де мають залишатися лікарі. Це була справжня військова хірургія — у лікарнях не вистачало спеціалістів, часто доводилося працювати в умовах, коли не було світла, води, буквально під обстрілами. Наших поранених було багато, працювали цілодобово, допомагали один одному, за необхідності їхали оперувати до інших лікарень, де потрібна була допомога. На той час практично всі лікарні перебудувалися під шпиталі.

І весь цей час ми сподівалися, що нас врятують, не дозволять остаточно захопити, але коли зрозуміли, що цього не станеться, змушені були виїхати до дітей. Прийняли рішення облаштовуватися у Києві, де, на жаль, зіткнулися із проявами негативного ставлення до переселенців — "ніхто вас не чекав". Були складнощі з орендою житла, влаштуванням на роботу, яку кілька разів довелося міняти. Більшість переселенців тоді відчули цей бар'єр неприйняття та звинувачення, який виникав щодо “понаїхавших” зі сходу країни людей. Але так чи інакше ми налагодили своє життя. Батьки повернулися на вільну територію Луганщини, мешкали у місті Щастя. А наша сім'я та сім'я сестри згодом оселилися у Бучі, де все у нас було добре – купили будинок, росли діти, багато працювали.

І коли у лютому 2022 року з новою силою спалахнула війна, ми вже знали, що таке Росія, і як буває, коли вона приходить. Батьки змушені були покинути своє житло, переїхали до нас у Бучу, але й тут стало небезпечно, ми розуміли, що може статися з нами та дітьми, і вирішили поїхати. Ми з чоловіком прийняли рішення залишатися в Києві працювати лікарями, тобто робити те, що добре вміємо, а решта родини поїде на захід України, щоб їм було там безпечно. Сестра виїхала до Києва першою, за нею ми з дітьми, а мама з татом та своїм братом все ще не хотіли їхати з нашого будинку. Події кінця лютого-початку березня розвивалися так швидко, що коли батьки нарешті вирішили виїжджати, то вибратися із Бучі вже стало складно та небезпечно.

Трагедія виїзду

... Дорогою машину, в якій їхали батьки, обстріляли російські військові. Мама загинула на місці, тато був контужений і поранений у руку, він дивом вибрався з машини, яка одразу ж вибухнула, сховався до якогось сараю. Сестра була на зв’язку з батьками, чула постріли та тишу. Пізніше ми йому додзвонилися, за маршрутом вдалося встановити, де знаходиться батько.

У цей час я вже була координатором-волонтером по Бучі, з'єднувала людей між собою. Я зателефонувала і написала до всіх волонтерських груп, щоб допомогти вибратися батькові. Випадково вийшла на людей, які були неподалік того місця, де він знаходився. Тата забрали під обстрілами, надали першу медичну допомогу. І потім усе, на ранок уже «ліг» зв'язок — Буча була окупована. Нам ще вдалося поговорити з татом по телефону. Я розповіла йому маршрут, як виходити у бік Ірпеня, він ризикнув, йшов уже через російські блокпости до українських. Із Ірпеня його забрав наш кум, довіз до в'їзду в Київ, де тато пішов пішки під підірваним мостом. І, нарешті, його зустрів чоловік, привіз до нас. Тато втратив багато крові, я одразу відвезла його до приватної клініки, де прооперувала. А на ранок ми поїхали від війни подалі всі разом, у Києві особливо й ніде було жити. Поїхали на захід України, самі не знали, куди саме їдемо, - вже в дорозі обдзвонювали знайомих лікарів, хто міг би допомогти. Для тата у мене з собою був “мобільний шпиталь” - необхідний набір інструментів. Найстрашніше в дорозі, про що турбувалася - щоб знайти в дорозі лікарню, в яку мене пустять. Зрештою опинилися на Івано-Франківщині.

До медичного волонтерства додалося соціальне

Оксана Мироненко разом із чоловіком звернулися до Штабу Оборони “Прикарпаття”, почали тісно співпрацювати з полком “Азов” і як лікарі-волонтери пішли працювати до Першого добровольчого хірургічного шпиталю в Івано-Франківську травматологами. До нього, як правило, надходять поранені українські захисники вже після ургентних операцій для етапного хірургічного лікування перед реабілітаційним періодом. Паралельно повернулися на роботу до приватної медустанови, філія якої також є у місті.

Знову живуть в орендованому житлі і знову вирішують проблеми. Оксана поринула у волонтерство, допомагаючи соціально незахищеним біженцям-землякам зі сходу країни, які рятуються від війни.

- Крім медичного волонтерства безпосередньо у шпиталі я займалася передачею гуманітарної допомоги до Бучі та у Луганську область. Величезною проблемою виявилося, як допомогти найнезахищенішим категоріям біженців - літнім, одиноким людям, людям з інвалідністю – тим, хто самі не змогли б вибратися з районів, які під обстрілом. Їх евакуювали, обіцяючи санаторій на заході країни, щоб ВСУ було легше протистояти ворогові і щоб люди не гинули під обстрілами окупантів.

А потім, коли привезли евакуаційними поїздами, виявилось, що держава не готова до такої кількості евакуйованих, особливо тих, які не можуть про себе подбати. Ці люди дуже страждають, бо самостійно не можуть оформити ні допомоги, ні пенсії, ні взагалі якось облаштуватись на новому місці.

Ось над цією категорією людей ми взяли шефство. Ми з сестрою створили Благодійну ініціативу “Сокіл”, яку хочемо трансформувати у фонд імені нашої мами.

Наших біженців вдається розміщувати у лікарнях, де їм надають медичну допомогу. Більшість із цих людей — лежачі, з інвалідністю. Крім того, що по лікарнях ми їм забезпечуємо догляд, по суті, "працюємо" їхніми родичами, надаємо необхідні ліки, речі, засоби гігієни, також допомагаємо з документами. Багато хто з них втратив документи. Їм потрібно оформити статус переселенців, щоб за півтора-два місяці вони змогли отримати свої пенсії. Ми вдячні лікарям Івано-Франківщини, які разом із нами також допомагають у цьому, але потім цих людей треба ж кудись із лікарень переселяти.

Проблеми евакуації та розселення

Зараз ми дбаємо про більше ніж 400 осіб. Це люди старшого віку, люди з інвалідністю та ті, які допомагають їм. Намагаємось знайти їм житло після лікарень, бо повертатися їм просто нікуди, їхні помешкання розбомблено, там немає води, світла, газу.

Зіткнувшись із проблемами цих людей, розумієш, що ні наша медицина, ні соціальні служби - вся ця система в державі не справляються із сьогоднішнім викликои, - війною.

Поки люди їдуть, ми вирішуємо юридичні питання, знаходимо правові механізми для допомоги. А насправді це обов'язки соцслужби - гнучко реагувати на те, що відбувається в країні.

А ще не можу не відзначити різницю у сприйнятті подій на сході та заході країни. Багато хто на обивательському рівні до кінця досі не усвідомив, що йде страшна війна і що переселенці — це співвітчизники, яким потрібна сьогодні будь-яка допомога.

Якщо згадати ті самі сусідні західні країни, то там якраз вся ця система працює — створено соціальні пункти, де одразу вирішують гострі питання таких людей і з матеріальною допомогою, і з документами.

У нас же, щоб відновити паспорт, людині, наприклад, лежачій, потрібно з'їздити до паспортного столу, там її мають ідентифікувати, сфотографувати, потім йде довга система передзвонів. Потім за 450 грн цей паспорт починають робити, потім через два місяці, коли видадуть документ, з’явиться можливість оформити пенсії та соціальні виплати, на які також ще доведеться чекати. А де, скажіть, знаходитись такій людині весь цей час і за які кошти жити – нікого не цікавить. Ось таким людям ми намагаємося допомогти. Розселяємо їх, шукаємо геронтологічні центри, які й так перевантажені, лікарні теж не можуть витримати такий наплив.

Намагаємося знайти місця для загального заселення людей з інвалідністю, візки для них, далеко не всі приміщення мають безбар’єрний простір. Домовляємось із місцями спільного проживання, намагаємось чимось допомогти таким центрам – щось реконструюємо.

"Вдячні" родичі

Ще одна велика проблема виникає із родичами людей уразливих категорій. Багато хто з них живе за кордоном і не хоче забирати своїх родичів - лаються з нами, що ми мало приділяємо їм уваги. Наприклад, ось до санаторію обіцяли людей помістити, вони приїхали, а там нічого немає. У результаті весь гнів виливається на нас.

Або, на жаль, після всіх стресів наші літні та хворі підопічні вмирають. Потрібно гідно їх поховати, а деякі родичі не хочуть цим займатися. Намагаємось із складнощами організувати і це.

«Мовна тема»

Є ще одна проблема. У лікарнях західноукраїнських міст більшість привезених пацієнтів — російськомовні.

І на побутовому рівні багато місцевих впевнені, що саме це є найбільшою проблемою нашої країни, і навіть кажуть - "війна і те, що ваші діти гинуть, - це за те, що ви російською мовою розмовляєте". І ти проковтуєш це крізь сльози, і просиш далі допомогти, придумати якісь виходи із ситуації. Знаходиш ресурси, щоби людей не викинули на вулицю.

Мовна тема наразі не на часі, і роз’єднання людей за мовною ознакою не на часі. Це на руку ворогу. Переселенці виросли у дещо іншому мовному середовищі і наразі перебувають у стресі, є дуже вразливими.

Люди ціною того, що вони поїхали з дому, створюють кращі можливості воювати з ворогом для армії, але, виїхавши, можуть бути нікому не потрібні або наражаються на несприйняття через мову.

Я вважаю, що вирішення комплексу цих проблем потрібно шукати як на державному рівні, так і місцевої влади у громадах. Міністерству соціальної політика та місцевим управлінням соціального захисту потрібно розвивати комплексну допомогу для людей, які переселяються.

Ну а в громадах хочеться бачити більше оперативності та розуміння, що всі переселенці – це наші співвітчизники, які залишилися без даху над головою, без грошей у такому віці. І ці проблеми можна було б швидше вирішувати в самих громадах, а не чекати на розпорядження міністерств та відомств.

Замість післямови

Частина благодійної діяльності ініціативи “Сокіл” також пов'язана з допомогою наших воїнів, але Оксана на даний момент не може розповідати деталей саме цієї сфери своєї діяльності заради безпеки українських військових.

А взагалі вона допомагає всім, хто звертається — цивільним, військовим, дітям, людям із інвалідністю. “Яка різниця, – каже вона. — Якщо ти вступаєш на дорогу допомоги людям, то вже не вибираєш — допомагаєш усім. А на запитання, як вдасться триматися і розчаровуватись у людях, Оксана відповідає, що рятують справи.

- Я не знаю, скільки зможу допомагати людям, але це ж краще, ніж нічого не робити. У мене є можливість, є якийсь внутрішній ресурс, і поки він живий, я використовуватиму його. Закінчиться — отже, все.

Я намагаюся робити те, що тільки починає робити держава або місцева влада, хоча можливостей у мене набагато менше, звичайно. З іншого боку, я можу допомагати швидко і робити це чесно.

Що ж, саме волонтери сьогодні створюють потужну базу, на якій у важкі дні війни тримається наша країна. І перемагає ворога.