Працювати “родичами”: Як волонтери створили фонд для допомоги найвразливішим переселенцям зі сходу країни, - ФОТО

Переселенці з Луганщини та Донеччини одними з перших в країні раптово і швидко, а деякі вже вдруге після 2014 року, вимушені були кидати свої домівки через повномасштабне російське вторгнення. Куди їхати, де та за який кошт виживати у критичній ситуації, вирішити доволі складно, особливо тим, хто й у мирний час мав не прості обставини життя. Переміщувати літніх маломобільних людей на захід країни волонтерам та державі так чи інакше вдавалося від початку цієї фази війні, вдається і зараз… А от як і де вони будуть жити надалі? Дати чіткі відповіді на ці питання приймаючі громади часто не були готові… Як у більшості проблемних питань, що спричинила війна, це завдання постало переважно перед волонтерами.

Йде другий рік повномасштабної фази війни, а виклик, повʼязаний з розселенням вразливих категорій переселенців у громадах заходу країни, на жаль, не втрачає актуальності. Щоправда, за цей час громадські активісти навчилися не тільки точково розв'язувати питання, а й напрацювали неабиякий досвід та мають власний системний підхід до цієї складної та болючої проблеми.

Задача: вивезти і поселити

Одними із тих, хто переймається долею літніх ВПО з Луганщини, є волонтери БФ “Наш Сокіл”, що працює в Івано-Франківській області. Сьогодні під опікою фонду понад 850 маломобільних переселенців, а починалося все з особистої ініціативи лікарки-волонтерки Оксани Мироненко, яка ще у 2014 році була вимушена тікати з окупованого Луганська до Києва.

У березні 2022 року Оксана пережила особисту трагедію і опинилась в Івано-Франківську, де знайшла роботу у медичному волонтерському центрі та зайнялася соціальним волонтерством. За її словами, спочатку просто допомагала збирати та передавати гуманітарну допомогу на схід, зокрема, у рідну Луганську область. Звідти на захід країни їхали тисячі біженців, певна частина яких була не в змозі подбати про себе: літні, одинокі люди, особи з інвалідністю...

“Безумовно, знайти під обстрілами та вивезти найнезахищеніших людей було складним, небезпечним для власного життя завданням, - каже Оксана. - У більшості випадків вони не мали документів, коштів, їх домівки вже були зруйновані обстрілами. Благодійні організації та волонтери організовували евакуаційні автобуси та потяги, але поставало дуже суттєве “але”: на новому місті займатися людьми, які не могли елементарно подбати про себе, було нікому”.

Над цією категорією переселенців і взяла шефство Оксана, добре усвідомлюючи перелік проблем, що потребують волонтерського ресурсу.

Спочатку вона за підтримки рідних організувала допомогу через Благодійну ініціативу “Сокіл”, яка згодом трансформувалася у фонд імені Наталії Соколовської (мами Оксани), яка загинула у Бучі під обстрілами російських окупантів.

- На початках ми зверталися у лікарні, до яких можна було привезти переселенців, адже більшість із них — лежачі, багато з інвалідністю. А стреси ж, як відомо, тільки загострюють хвороби. Ми зверталися по допомогу до місцевих мешканців, за рахунок власних коштів купували необхідні ліки, речі, засоби гігієни. Ми вдячні івано-франківським лікарям, які у більшості випадків розуміли ситуацію і знаходили можливість приймати маломобільних ВПО.

Також для цих людей гостро стояли питання, оформлення документів чи статусу переселенців, щоб за півтора-два місяці вони змогли отримати свої соціальні виплати та пенсії. А головне, згодом їх треба було кудись із лікарень переселяти...

Знаходити постійне житло для вразливої категорії ВПО без перебільшення — надскладний виклик. Якщо за кордоном усі потреби біженці вирішують соціальні служби, то в Україні ці державні структури так і залишилися у статичному довоєнному стані, а все лягло на плечі волонтерів.

"Бартер": бабцю на ремонт

- Робота наших волонтерів — специфічна і важка. Буває, весь день йде на пошук необхідного медичного засобу чи ліків. А чого вартує безпосереднє спілкування як із деякими переселенцями, так і з медперсоналом, бо декого доводиться вмовляти з розумінням ставитися до цих стареньких, ну як до психічно хворих, а не просто “вередливих бабок зі сходу”. Іноді приходиться розмовляти мовою фінансів: візьміть цю бабцю — ми вам зробимо ремонт за рахунок Фонду. І при згоді наші волонтери їдуть на місце, складають кошторис, і починається велика робота.

До речі, з часом виникла (і це дуже помітно) така закономірність: тих медзакладів, де влаштовані переселенці, хоч і не зовсім планомірно і глобально, але постійно хтось приїздить (маю на увазі благодійників, чиновників чи депутатів), щось дарує й обовʼязково “фоткається”. І тому ті заклади, які ризикнули та взяли на себе лікування вразливих категорій ВПО, врешті решт виграли, хоч і пройшли через важкий період їх адаптації.

І тому навіть ті заклади, які колись відмовлялися брати переселенців, бо не було грошей чи ще щось заважало, зараз змінили відношення. Буває, їхні керівники телефонують і кажуть, ну ок, привези й нам декілька маломобільних ВПО. Й таким чином ми продовжуємо розселяти людей. Місцеві зрозуміли, що за переселенцями йдуть гроші. Це, в основному гроші благодійних фондів, різні гранти, на жаль, не системна державна допомога. Тобто є випадки, коли у тій чи іншій формі фінансування може бути виділене й державою, але системної допомоги з розселенням поки так і немає.

Є прорив, але потрібні системні рішення

Але певний прорив у цих питаннях є. За словами пані Оксани, в селі Блюдники (Галицька ОТГ) разом з організацією “Восток-СОС”, яка змогла залучити гроші, її фонд відновив приміщення старої лікарні, облаштували соціальний заклад, у якому наразі живуть 23 переселенця. Фонд продовжує опікуватися цими людьми - підтримуємо необхідними ліками, їжею, засобами гігієни тощо.

Також у Лисецькій громаді є лікарня, у якій за допомогою БФ “Восток-СОС” відремонтували старе приміщення під паліативне відділення на 34 людини. Наші волонтери залишаються кураторами цих хворих переселенців, і запотреби вони першими звертаються саме до нас. Бо зазвичай людям потрібні будені речі, наприклад, капці певного розміру, килимок у душ, ті чи інші ліки тощо. То ж волонтери на постійному звʼязку і залучені у всі дрібнички необхідної допомоги — їм дзвонять як самі переселенці, так і лікарі.

Команда однодумців

На сьогодні співробітники фонду “Наш Сокіл” — це близько десяти волонтерів. У кожного є своя зона відповідальності, але в цілому вони кажуть, що універсальні та готові допомагати один одному у вирішенні специфічних волонтерських завдань.

Іванка з Ірпеня: На сході з місцевою владою комунікації майже не має

Іванка - переселенка з Ірпеня, яка з родиною виїхала на захід країни після повномасштабного вторгнення. Познайомилися з лікаркою Оксаною Мироненко, коли вона робила операцію її мамі...

- Я була в не дуже доброму моральному стані та чимось зайнятися мені було конче потрібно. Вирішила приєднатися до фонду, хоча раніше не займалася ані волонтерством, ані благодійністю. Та втрата роботи та будинку, перебування у незнайомому місті у своїй країні, яка опинилася в стані повномасштабної війни вибили грунт з-під ніг. Я відчувала, що хочу бути корисною, і побачила нареші, чим хочу і можу зайнятися.

Зараз у нас 850 маломобільних переселенців (рахуємо з квітня минулого року). У нас не має такого, що зустріли людину, привезли у лікарню, і не знаємо, що з нею надалі. Якщо вже людина попала до нас, вона стає нашим підопічним, її долею ми переймаємося, слідкуємо та допомагаємо. Звичайно, з медичним персоналом закладів, де розміщені наші ВПО, ми завжди на звʼязку, закриваємо всі потреби — у ліках, памперсах і тому подібному. З лікарями знаходимося в постійному контакті у всіх закладах, де знаходяться наші підопічні.

Головне, що за цей час нам вдалося більше систематизувати всю нашу волонтерську діяльність. Зараз, порівняно з початком війни, вже немає стихійних євакуацій та й везуть значно менше людей.

Взагалі процес відбувається більше контрольовано — такі ж самі волонтери на сході висилають нам списки тих, кого евакуюють, ми знаємо, які у них проблеми зі здоров'ям, чи є документи, звідки вони. З часом ми зрозуміли, що для того, щоб комфортніше розмістити цих людей, спочатку треба домовитися з медичними закладами. Тоді маломобільні переселенці певний час матимуть можливість лікуватися, адже проблеми зі здоров'ям мають майже всі, бо знаходяться у далекому від гарного фізичному стані. Тож лікарні потребують такої інформації, і ми розробили свою внутрішню систему, де зберігаються всі необхідні відомості. Тобто за цей час і волонтери, та й взагалі вся країна, оговталися після початку війни та певним чином адаптувалися до екстремальних умов евакуації та життя.

Також Іванка розповіла, як вдається вирішувати юридичні проблеми та про комунікацію з місцевою владою.

- У нас є партнери з юридичною практикою - фонд “Право на захист”. Вже близько трьох місяців ми тісно співпрацюємо, а до цього наші волонтери все робили самі - ходили по Пенсійних фондах, ЦНАПах і т.ін. З появою фонду ми відчули дуже круту допомогу у юридичній площині.

І, безумовно, ми спілкуємося з представниками місцевої влади тут, в Івано-Франківській області, тому що нам потрібна їх допомога, щоб дізнатися про ситуацію з вільними будівлями, лікарнями, ну і взагалі для комунікації як такої. Але на сході з місцевою владою комунікації майже немає, адже насправді Луганщина практично вся окупована, то ж місцева влада, голови ОТГ самі являються переселенцями і знаходяться в інших областях України. З частиною ми знайшли контакт, але це спілкування суто телефоном - складно організувати з ними системну роботу.

За словам Іванки, наразі найскладішим питанням, яке потребує особливої уваги - це житло.

- Це житло для таких людей після їх виписки з лікарні. Всі міста зараз максимально зайняті. Наші підопічні - люди, які потребують все ж таки особливих умов. Вони не можуть розміщуватися у звичайних центрах для ВПО, що зробила держава з початку війни, (маю на увазі гуртожитки й міста масових поселень). Ці люди потребують постійного медичного догляду. Тому ми займаємося питаннями розширення відповідних відділень лікарень, самих лікарень, перебудовою старих приміщень під нові. Звичайно, оновлення йде коштом благодійників. Зрозуміло, що у співпраці з місцевою владою, бо потім ці заклади знаходяться на балансі місцевих громад, які закладають у свої бюджети певні кошти на зарплати медичного персоналу і т.ін.

Волонтерка впевнена, що попри проблемність рішення житла для маломобільних ВПО, певні перспективи є.

- Давайте будемо відвертими, питанні маломобільних людей у країні завжди стояло гостро. Не зважаючи на те, що цим повинні займатися соціальні служби, наразі їх особливо не вистачає, та вони й не хочуть цим займатися. Люди зі сходу втратили свої домівки, звичне життя. Їм потрібно десь перебувати і хтось має тим займатись. На цей час займаємось ми, волонтери. Можливо, надалі держава знайде ресурси, проведе реформу державних соціальних служб, але коли саме до цього дійде, сьогодні поки важко прогнозувати.

Зрозуміло, що бюджети громад на заході країни не були готові до прийняття такої кількості біженців. Тому ми зараз розбираємося у законах України, консультуємося з юристами з приводу компенсування проживання людей у терцентрах, домах для людей похилого віку коштом тих громад, з яких вони були переміщені.

Це, на жаль, не дуже швидко робиться, але вже декілька місяців ми займаємося пошуком громад, з яких вони прибули. Вони не можуть виділяти з бюджету ні на що, окрім ВПО, тому що їхні громади знаходяться під окупацією. Так що гроші є, але потрібно з цим розбиратися.

Дівчина зазначає, що у своїй роботі є те, з чим важко міритися.

- Знаєте, наші бабусі люблять розповідати про свою молодість, дітей-онуків, адже багато наших підопічних мають родини, які відмовились від своїх стареньких. І от коли ти знаходиш контакти тих дітей, тобі не прямим текстом, а завуальовано кажуть, що це задача волонтерів — займатися їх батьками. На жаль, ми не можемо примушувати людей забирати своїх батьків. А залишити їх на вулиці мені особисто совість не дозволяє.

Перекладачка, відеоредакторка та різноробоча в одному обличчі

Окрім Іванки, досвідом свого волонтерства у Фонді поділилася і Марія.

- Для мене робота з фондом почалася з того, що в одній телеграм-групі побачила запит на допомогу. Приїхала, познайомилася, побачила, скільки людина робить самостійно, й залишилася працювати. У мене був досвід волонтерства, але давно, ще у студентстві, і це було повʼязано зі спортивними заходами. До війни я жила у Харкові, після того знаходилася в родичів у США, а коли почалося повномасштабне вторгнення - прийняла рішення повертатися, але не у Харків, а у Франківськ.

Я волонтерка, яка виконує доволі різні задачі: працюю за потреби як перекладачка з англійської. Якщо потрібен відеоконтент — я роблю і це. Зараз я працюю над сайтом для фонду. А коли розумової діяльності занадто багато, приходжу на склад і працюю там руками, там завжди багато роботи.

Волонтер Денис: у нас всі “універсальні солдати”

Окрім дівчат-волонтерок, у команді є хлопець Денис, який волонтерив на початку війни у Харкові, а коли зрозумів, що система у місті вже налагоджена, зголосився на пропозицію подруги і переїхав до Івано-Франківська.

- Розумієте — у нашій команді всі тут універсальні, кожен робить те, що йому подобається, а потім - що не подобається, робимо разом. В основному я займаюся роботою на спецскладі — розставляю коробки з ліками, систематизую в таблицях, щоб у будь-який момент знати, що у нас є, у якій кількості, терміни придатності. У нас є фармацевтка, яка також цим допомагає займатися. І є ще 4 дівчини з медичною освітою, які волонтерять як на складі, так і онлайн з таблицями.

Взагалі на моїх очах багато чого змінилося у роботі фонду. Я бачу, як все робиться більш системно, ефективно, як розширюються приміщення. Якщо раніше у нас був склад у якійсь лікарні, то зараз знайшли нове приміщення, спеціально облаштоване під склад.

Зараз активно залучаємо чоловіків-переселенців, з якими так чи інакше стикалися, і вони нам допомагають з ровантаженням або перевезенням, а ще - зробили полички на складі. У мене немає поняття “важко щось зробити”, рішення знайдеться завжди.

Я впевнений, що фонд буде розвиватися, і планую волонтерити по максимуму, бачу, що це актуально, я потрібен. Тим більше, що брат у мене воює...

"Рятуючи одне життя - ти рятуєш цілий світ"

Ось такий механізм для розв'язання проблеми маломобільних переселенців винайшла засновниця фонду Оксана Мироненко.

За її словами, поки держава серйозно не включиться, поки немає системних програм, допоможе лише синергійна співпраця. Саме розв'язання проблеми в індивідуальному порядку з кожним закладом і розширенням відділень, де можна прихистити таких переселенців, за рахунок як державних, так і коштів ОТГ і благодійників, дає можливість не чекати великих політичних державних рішень, які можуть розглядатися місяцями, а допомагати тут і зараз.

“Врешті решт нам вдається розселяти наших підопічних, а не очікувати, поки пару років будуть будувати якусь споруду, а люди просто не будуть мати, де їм цей час знаходитись.

Але це потребує людського ресурсу, саме такого, як у нас, волонтерів. Якщо я можу допомогти швидко і чесно, я це роблю. "Рятуючи одне життя - ти рятуєш цілий світ" - це наш девіз” (позичений), - резюмувала лікарка і волонтерка Оксана Мироненко.