Як переселенка з Луганщини перетворила хобі в успішній бізнес: історія другого старту з нуля Аліни Лебеденко

– Я живу у Сваляві півтора роки, але мені й досі важко інтегруватись у місцеву громаду, – каже 29-річна переселенка із Старобільська Луганської області Аліна Лебеденко. І її очі наповнюються слізьми. – Частина моїх близьких в окупації, частина – у містах, по яких постійно «прилітає», і це дається дуже важко.

Жінка зізнається, що найскладнішею темою у нашій розмові для неї стало питання про те, від чого вона наразі найбільше втомлюється.

– Напевно, від відсутності особистого простору – каже після тривалого роздуму. – І від усвідомлення, що мої близькі «там».

Але попри все це, попри необхідність облаштовувати свій побут й піклуватись про 6-річного сина, попри те, що вона як підприємиця втратила у лютому 2022 року буквально всіх своїх клієнтів, Аліна зуміла залишитись ФОПом і перетворити своє хобі (інтернет-магазин дитячого одягу) на основне джерело доходу.

Як їй це вдалось?

Навчатись – перш ніж робити

Вона переконана, що будь-якій справі треба навчатись, перед тим, як починати, треба як слід підготуватись – тільки в такому випадку ти зробиш свою справу максимально якісно. І за отримані навички, за якісне навчання Аліна завжди готова платити.

Отже, у її випадку якщо це бухгалтерія – то це як мінімум магістратура; якщо це інтернет-магазин – то це кількамісячне платне навчання у столиці в IMB Academy; якщо кінний спорт – то заняття з професійним інструктором тощо. Навіть почавши будувати стосунки із своїм чоловіком, Аліна пройшла платні психологічні курси для жінок.

– Я розуміла, що навіть при глибоких почуттях у подружньому житті можна «не вирулити», бо кожен несе в родину свою модель стосунків, – каже вона. – Наприклад, я була схильна копіювати модель родинних стосунків моєї мами – сильної й активної жінки, лідерки.

Правда, Аліна визнає, що в її випадку таке копіювання пішло лише на користь. Саме мама переконала доньку відкрити ФОП одразу після закінчення магістратури й одразу почати працювати на себе. І зрештою Аліна жодного дня не працювала «на когось» й швидко навчилась бути самостійною у підприємництві, тай й взагалі – в усьому.

– Мама – бухгалтерка із стажем близько 35 років, – каже Аліна. – Вона працювала з аграрними підприємствами, деякі, як то кажуть, піднімала з нуля. І завдяки її репутації, коли я відкрила ФОП, до мене одразу прийшло кілька хороших клієнтів-фермерів.

Крім фермерів, Аліна надавала бухгалтерські послуги кільком стоматологічним клінікам, мережі магазинів стокового одягу, фаст-фуду й навіть відомому на Луганщині й за її межами екстрасенсу, який мав відповідну ліцензію (через етичні й політичні причини його прізвище не вказуємо).

На момент повномасштабного російського вторгнення на Аліну Лебеденко як на підприємицю вже працювала її власна репутація.

Аліна Лебеденко у власному офісі у Старобільську

Близько двох років вона пропрацювала в офісі, який відремонтувала й облаштувала на власний смак за досить великі кошти. Офіс був для неї другою домівкою, і розставання з ним далось жінці так само важко, як і розставання з житлом.

Останній раз вона була в офісі 24 лютого 2022 року.

Все своє носити з собою

Історія від’їзду родини Аліни з Луганщини цілком класична.

– Ми з чоловіком прокинулись від вибухів у Старобільську о п’ятій ранку 24 лютого й зустрілись біля вікна, – згадує Аліна. – Поїхали в офіс, забрали документи й один комп’ютер. Посадили п’ятирічного сина на заднє сидіння авто й вирушили. У той момент я була переконана, що їду із Старобільська тижні на два. Хоча багатьом моїм близьким було вже тоді зрозуміло, що війна надовго.

Вони їхали 40 годин через усю Україну. Десь зупинитись, щоб поспати, було неможливо – всі готелі, хостели, гуртожитки були забиті вщент. Чоловік вів авто, а Аліна безкінечно говорила з ним – щоб не заснув. І моніторила новини через Телеграм.

Вони їхали у Свалявський район Закарпатської області, бо тут живе мама чоловіка.

Те, що Аліні вдалось забрати з дому, вписується в класичну формулу «все своє ношу з собою»: навички, досвід, бажання працювати. Із матеріального забрали автівку – бо їхали нею. Що ж до єдиного вивезеного комп’ютера – він взагалі не вирішував проблем із пошуком заробітку.

Одразу після переїзду треба було не лише обживатись на новому місці, а й думати, як себе прогодувати.

У випадку з видом діяльності й регіоном проживання Аліни проблемою стало те, що жоден (жоден!) її клієнт не продовжив свою діяльність в Україні. Більшість фермерів залишилась працювати в окупації – адже кинути землю або, тим більше, тваринництво, значно складніше морально, ніж будь-який інший бізнес. Частина просто припинила діяльність. Дехто з колишніх клієнтів виїхав за кордон.

І тоді Аліна зробила ставку на своє хобі – інтернет-магазин дитячого одягу modni_detki_.

Цікаво, що магазин вона відкрила навіть раніше, ніж ФОП: понад п’ять років тому, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, вирішила організувати собі свого роду підробітку. Хоч на той період і не сприймала магазин як основне джерело доходу, все ж поставилась до організації його роботи вкрай серйозно. Пройшла у Києві відповідні «живі» двомісячні курси IMB Academy, не пошкодувала грошей і на оплату навчання, і на поїздки у столицю та проживання там. Курси допомогли зорієнтуватись у тому, як правильно позиціонувати магазин в інтернеті, просувати його, рекламувати.

В подальшому організовувати роботу магазина допомагали також бухгалтерські навички.

– Завдяки бухгалтерському досвіду мені було легше прораховувати ризики, робити рекламу таким чином, щоб не піти в мінус, – каже Аліна.

Перші два місяці після переїзду у Сваляву стабільна робота магазину була неможливою. По-перше, Аліні довелось шукати нових постачальників, адже ті, з ким вона співпрацювала раніше, згортали бізнес, виїжджали з країни (наприклад, фабрика з Білої Церкви на Київщині). По-друге, у українців відчутно впала купівельна спроможність.

– Тоді були ситуації, коли я віддавала товар собі у збиток, бо розуміла як мати, наскільки важко одягати дітей, – каже жінка.

Багато переселенців – у тому числі й сама Аліна – разом із дітьми мали лише той одяг, у якому виїхали. Відповідно, навіть прихід весни й літа вимагав купувати нові речі, відповідно до сезону. До того ж, діти в певному віці досить швидко виростають із речей.

Організувати стабільну роботу магазину вдалось протягом двох-трьох місяців. Вона знайшла нових постачальників – це здебільшого українські виробники, фабрики з Хмельниччини, Харківщини й Дніпра. Збільшила клієнтську базу – зараз магазин має 9,5 тисяч підписників. Аліна займається магазином у прямому сенсі цілодобово й без вихідних. Клієнтки (це здебільшого мами) можуть залишати замовлення як о першій ночі, так і о шостій ранку. Вона дуже добре розуміє, що до такого графіку жінок спонукає сама наявність маленьких дітей – адже теж має дитину.

Енергетика спілкування з сином

Крім професійного досвіду й постійного навчання, успішно працювати в обраній ніші Аліни допомагає й той факт, що вона сама є мамою. ЇЇ шестирічний син Кирило закінчив у Сваляві перший клас.

На питання про те, як наразі вона організувала життя своєї дитини, Аліна з усмішкою каже:

– Ох, боюсь, після моєї розповіді думатимуть, що якась деспотка.

Навіть зараз, під час літніх канікул, Кирило має єдиний вихідний – неділю, і проводить це вихідний у бабусі. А розклад його будніх днів справді може декого налякати. Отже, по понеділках мама везе хлопця на плавання в Мукачево. По вівторках він займається футболом на стадіоні у Сваляві. По середах відвідує секцію карате. Четвер – знов футбол, п’ятниця – знов карате, субота – футбол плюс плавання. І іноді зранку – англійська.

За словами самого хлопця, йому подобається таке навантаження, хоча спорт дуже різний. Мама визнає, що в нього багато енергії і таким чином вона знаходить здоровий вихід. Заняття спортом відбуваються вечорами, зайнятість Аліни є дистанційною, тому практично весь день – крім власне перебування у спортзалі чи басейні – Кирило проводить у спілкуванні з мамою.

– Я помітила, що дуже багато мам і бабусь, саме переселенок, намагаються своїх дітей водити в якомога більшу кількість гуртків і секцій, – каже Аліна.

І визнає: є відчуття, що люди, гнані з дому війною, ніби дорвались до певних благ, оцінили їх і намагаються забезпечити ці блага і дітям, і собі.

Сама Аліна теж ніби дорвалась до переваг, які дає проживання в Закарпатській області. Тут вона захопилась кінним спортом – кілька разів на тиждень займається з інструктором у кінному клубі «Гуцулик» у сусідньому селі Солочин. Піднімалась у гори, була на екскурсіях, пішла на навчання з PR-менеджменту, електронної комерції та SMM, організоване ГО «Майстерня щастя»…

– Коні – це взагалі моя віддушина, – розповідає жінка. – Кирило теж нещодавно трохи в сідлі посидів, йому сподобалось. Але шість років – все-таки для кінного спорту зарано.

Навчена війною, Аліна Лебеденко точно знає: треба уміти десь брати енергію й навчати цього свою дитину. І робить це.

Юлія Сабаєва