Мрій, дій, дякуй – рецепт виживання від донеччанки, що будує нове життя в Німеччині, - ФОТО

Вимушений переїзд до іншої країни – це реалія, з якою зіткнулися  мільйони українців від початку повномасштабної війни Росії проти України. Цей шлях сповнений численними перепонами й викликами: невідомим майбутнім, болем, розпачем та страхом у пошуках нового дому. 

Уродженка Горлівки Людмила Марченко стає переселенкою вже вдруге: у 2014 році вона тікала з Донецька (де жила близько 30 років) до Черкас, а тепер, під час повномасштабної війни, будує нове життя в Німеччині. Жінка  розповіла свою історію адаптації в новій країні, поділились волонтерським досвідом та запропонувала власний варіант лікування пораненої війною душі.

Людмила Марченко на урочистому прийомі

– Пані Людмило, після початку повномасштабного вторгнення ви виїхали в німецьке місто Магдебург. Наскільки швидко вам вдалося там адаптуватися?

–Одразу скажу: ця історія – виключно мій персональний досвід і думки, які ніхто не зобов’язаний поділяти. Я одна з небагатьох, хто переїхав у Німеччину, маючи досвід окупованого у 2014-му році Донецька. Через те, що переживала настання війни протягом дев’яти років, гостра фаза сприйняття її як реальності залишилася в минулому. Сьогодні все відчувається інакше через цю травму. 

Рідна Горлівка

В процесі переїзду грошима, квитками й першою кімнатою, де я оселилася, мені допомогли друзі. Маю багатий досвід подорожування, тому змогла швидко орієнтуватися. Це все не було для мене так стресово, як для інших.

Німці –  дуже толерантні люди, бо їм неважливо, якої ти статі, який маєш стиль одягу чи колір волосся. Вони сприймають все як даність і норму, тому я живу з відчуттям, що ніхто не буде чіпати мене та мій простір.  

В контакті з природою

 – З якими проблемами ви стикнулися як переселенка за кордоном? Що було чи залишається найскладнішим?

– У Німеччині, якщо порівнювати з Україною, досить складна бюрократична “машина”. Процеси оформлення документів йдуть повільно та із затримками через те, що складно справлятися з такою кількістю переселенців. Але, загалом, країна заслуговує аплодисментів за те, скільки зусиль і грошей витрачає на одного біженця. 

Складним був сам переїзд у країну, менталітет та мову якої ти не розумієш. Зараз активно вивчаю німецьку, бо для мене надзвичайно важлива комунікація. Аби якісно адаптуватися, варто ставитися людяно до місцевих, бути законослухняними та не просити забагато. 

Мітинг на підтримку України

– Після 2014 року ви переїхали з Донецька у Черкаси й почали там активну громадську діяльність, організовували різні навчально-розважальні заходи, екскурсії. Зараз, в Магдебурзі, ви продовжуєте залишатися небайдужою громадянкою: ходите на акції підтримки України, долучилися до місцевої волонтерської спільноти. Що надихає вас на цю діяльність навіть за тисячі кілометрів від дому?

–  Мабуть, волонтерство – це і є моя сутність, тому не розглядаю його як щось окреме від мене. Це моє життя, енергія та покликання. Сенс, як на мене, є тільки, коли ти корисна. 

Куди б мене не занесла доля, я, перш за все, знайомлюся з новим містом: його культурою, історією, видатними людьми. Це фундамент мого комфорту – не сидіти у своїх чотирьох стінах, а дізнатися про місце щось таке, аби полюбити його. Саме тоді буде легше адаптуватися й абстрагуватися від болю: озирнутися по сторонах і побачити красу. Аби не вигоріти, важливо шукати джерела в житті, що тебе лікують. Вчасно “закриватися” від негативу, не читати новини, зупинятися та робити паузи.

Мітинг на підтримку України

– Ви багато фотографуєте і загалом проявляєте творчість в різних напрямках. Це допомагає тримати психологічну рівновагу в такий непростий час?

– Творчість – це єдине, що може тримати людину. Чим довше живу, тим частіше кажу, що треба знаходити себе в якійсь справі, яка розкриває людину зсередини, завдяки якій вона ніби напивається чистої води й надихається. Ось це моя пігулка.

У 2014 році з початком АТО я вперше взяла до рук фотоапарат і зацікавилася цим процесом. Вдячна Богу за те, що відкрила це в собі. Коли тримаю камеру, світ ніби перестає існувати. Я, вона – і все гарне навколо. Дуже люблю фотографувати людей та їхні емоції, зокрема, на мітингах,  бо відчуваю їх: бачу те, що не бачать інші. 

– Знаю, що навесні цього року ваші світлини можна було побачити на виставці в Магдебурзі…

 – Так, мені вдалося влаштувати фотовиставку із 50-60 робіт, аби показати Україну німцям. Фото були зроблені у 2021 році під час подорожей Одесою, Харковом, Тернополем, Херсоном, Києвом, а також Черкаською областю, де я у той час мешкала. Німці були буквально вражені красою нашої країни (мало хто з них бачив її наживо). Як своєрідну відзнаку за свою волонтерську діяльність я отримала запрошення на урочисту щорічну зустріч із міністром-президентом землі Саксонія Анхальт, головним містом якої є Магдебург. Це дуже престижний захід, і запрошення свідчить про те, що певну роботу високо оцінюють. Потім якийсь час я вела курси з бізнес фотографії для жінок-емігранток, що планують розвивати свій бізнес у Німеччині.

На виставці

– Що рятує вас від поганих і негативних думок?

Одразу на думку спадає українська народна мудрість: коли в тебе стрес і не знаєш, що робити – іди та вари борщ. Не в буквальному сенсі, можливо, а просто перемкнутися на щось рутинне, механічне, але корисне й приємне. Тобто, коли починаєш робити щось руками, відволікаєшся від поганих думок. Я дуже люблю готувати, і борщ в моєму виконанні, кажуть, дійсно смачний.  Саме тому часто втілюю цю приказку слово в слово. Також люблю природу, яка мене лікує. Неважливо, який сезон чи погода за вікном: дощ, сніг або блискавка.

Красота Німеччини

– Що б ви могли порадити дорослим людям, які переїхали далеко від дому й наново “шукають себе”?

– Насправді, коли все втрачаєш, так би мовити, обнуляєшся: в тебе з'являється можливість почати все заново, з чистого аркуша. І ти можеш нарешті зайнятися тим, про що мріяв все життя. Головне мати велике бажання, подолати страх, знайти сили й віру в себе. Дуже важливо прийняти ситуацію та погоджуватися на все, що дають. А також постійно діяти, казати “дякую” цьому дню, країні й людям. Бути корисним і допомагати – волонтерити. Згадувати старі хобі чи відшукувати нові, спілкуватися й розширювати коло знайомств. Вивчати історію та культуру країни, до якої переїхав. 

Я, наприклад, скористалася навичками розробляти екскурсійні маршрути і вже почала возити групи на екскурсії по Німеччині. Перед цим, звісно, сама вивчаю історію цих міст та містечок, відшукую цікавинки, які “зайдуть” саме моїй аудиторії – здебільшого жінкам і дівчатам з України. Це хобі, від якого я  дійсно кайфую.

З міністром-президентом

– А що мрієте зробити найбільше по приїзду в Україну?

– Хочу побачити й обійняти своїх друзів та зустріти світанок на березі Дніпра з кухлем ароматного обліпихового чаю.

Катерина Істоміна, фото з архівів Людмили Марченко