Зберегти локальне та унікальне. Як громадські діячі на Донеччині рятують місцеві культурні надбання

Невеличке містечко Часів Яр біля Бахмута відчуває на себе дихання війни вже десять років: на різних етапах спротиву тут гуртувалися військові підрозділи, лікували поранених воїнів та цивільних мешканців, забезпечували логістику великої ділянки фронту. Останні роки обстріли та звуки бою наблизилися до нього впритул, руйнуючи житлові масиви та інфраструктуру.

І перед громадою постав новий виклик — збереження життя мешканців та того, що для них є важливим і унікальним: пам'яті про напрацьоване минулими поколіннями або створеного сучасниками. У цих історіях порятунку культурної спадщини членами громадської організації “Місцевий розвиток громад” стільки щирості та самовідданості, що здається — ці історії самі є прикладами унікального надбання часовоярців, об’єднаних любов’ю до рідного міста та України.

Дивовижний світ витинанки

Школяр Святослав Цимах зізнається: коли у порожній майстерні під гуркіт обстрілів знімав зі стін роботи, які він та його друзі по Школі мистецтв створювали тут роками, зовсім не думав про небезпеку для себе. Тільки про те, що йому пощастило — саме він має можливість та час врятувати їх від знищення. А його наставниця, неймовірно талановита Вікторія Нестерова, чекала для впорядкування та зберігання врятовану колекцію в більш безпечному регіоні України.

“Тим лютневим ранком увесь Часів Яр прокинувся від гучного вибуху, і майже одразу з новин дізналися, що почався повномасштабний наступ, - згадує пані Вікторія Нестерова. - Їхати з міста вирішили одразу, бо не знали, як буде рухатися фронт. Через активну позицію ми (а я є співзасновниця “Місцевого розвитку громад”) не мали шансів безболісно пройти якусь “фільтрацію” у разі потрапляння в окупацію. Тому збиралися нашвидкуруч, в одній машині мали їхати троє дорослих та троє дітей. Часу для евакуації робіт не було, та й місця, відверто кажучи, теж”.

А рятувати треба було багато: Вікторія понад 35 років навчає юних часовоярців того, чим захоплюється сама. Наприкінці 80-х вона поринула у світ писанкарства, а вже через кілька років відбулася її перша виставка писанок у Донецькому обласному краєзнавчому музеї. Вікторія має звання “майстер декоративно-прикладного мистецтва”, професійно займається петриківським розписом, розписом по кераміці, і вже багато років відроджує традиції витинанкарства в регіоні.

“Різати витинанки почала понад 15 років тому. Пам’ятаю, що це для мене стало творчим викликом — коли вперше побачила, навіть не сподівалася, що колись змогу робити такі філігранні вироби, - згадує майстриня. - Але за ці роки мої витинанки та роботи моїх учнів побували не менш ніж на сотні локальних, національних та міжнародних виставках, брали участь у десятках професійних конкурсах, потрапили на сторінки різних видань”.

У 2022 році у Литві вийшла книжка Одети Браженене про витинанки “Karpinių pamokos”, куди увійшли й роботи пані Вікторії. Там же, у Литві, роботи Вікторії та її учня Святослава Цимаха виставлені у приватній галереї серед найкращих витинанок світу.

“Ще у 2021 році фонд “Голоси дітей” знімав сюжети про талановитих українських дітей, що живуть на війні. Зокрема про нашого часовоярського Святослава, який досяг неабиякого рівня у розписі та витинанкарстві. А вже після повномасштабного вторгнення вони запропонували йому створити витинанку для книги, яка б показувала війну очима дітей. Ми довго з ним обговорювали сюжет такої витинанки, і вона вийшла дуже символічна, - каже пані Вікторія. - Презентація цієї книги відбулася у Києві на річницю великого вторгнення”.

Сумую за атмосферою майстерні

І вчителька, і її талановитий учень продовжують не просто тримати зв’язок один з одним, а й створювати унікальні роботи. Насправді зараз це доводиться робити на відстані: Вікторія, трохи поїздивши по Україні, осіла поруч з родичами у містечку Знам’янка на Кіровоградщині, а Святослав рік тому переїхав до Горішніх Плавнів.

“Я спробував займатися й у місцевій Школі мистецтв, але мені більш до вподоби наша, - зізнається хлопець. - Ми продовжуємо зустрічатися з Вікторією Леонідівною онлайн. Але я так сумую за нашою майстернею на третьому поверсі Будинку культури, куди я прийшов ще зовсім маленьким. Там була така атмосфера!”

Пані Вікторія на разі не просто викладачка, вона стала директоркою Школи мистецтв, котра після евакуації змогла зберегти майже половину учнів. На жаль, будівля Школи у Часів Ярі була зруйнована однією з перших, а згодом згорів і Будинок культури, де на третьому поверсі була розташована улюблена майстерні юних митців.

“Певний час я залишався у рідному місті. Бо я його дуже люблю, мене ніколи не дратувала його провінційність і, можна сказати, якась несучасність. Тільки у Часів Ярі я відчував себе на своєму місці, а зараз мені здається, що я просто загубився у просторі і часі. Навіть творчість мені дається важче, для створення будь-якої роботи витрачаю набагато більше часу, - ділиться юнак. - А влітку 2022 року я дізнався, що волонтер, що приїхав евакуювати експонати промислового музею, може вивезти наші колекції, сам пішов до Будинку культури. Взяв ключі у сторожа, походив порожніми поверхами... Там, у холі ще висіла наша різдвяна виставка витинанок. Вони вціліли, на відміну, наприклад, від моїх робіт з розпису, що напередодні великої війни я віддав до виставки у Маріуполі... Я знайшов такі теки, в яких ми зазвичай пересилали або перевозили роботи — вони підходили для пакування робіт. Дещо довелося звертати рулонами та фіксувати скотчем: наприклад, у нас була величезна витинанка-рушник, яку ми робили колективом, її довжина сягала трьох метрів”.

Святослав, якому на той момент було всього шістнадцять, спокійно та виважено розповідає, як у місті, максимально наближеному до лінії фронту, три дні поспіль сам ходив до порожнього Будинок культури. Спочатку, каже, познімав усі роботи, на другий день — спакував, на третій день переніс та підготував до відправлення. Хлопець зізнається, що розумів необхідність збереження цих робіт, як частини рідного міста, творчості його мешканців, яка може бути важливою нащадкам для розуміння процесів, які відбувалися в Україні під час війни.

“Українська, як, у принципі й світова, історії - циклічні, події повторюються і залишаються у вигляді народної творчості. Змінюються форми, інструменти, але за змістом йдеться про схожі процеси — хоч зараз, хоч кілька сторіч тому, - каже юний майстер. - І я намагаюсь в роботах засобами народної творчості відтворювати те, що відбувається з нами зараз. Наприклад, у тій витинанці, що я зробив для книги фонду “Голоси дітей” я взяв звичайні народні образи: різдвяний вертеп та образ ведмедя як втілення агресора. Поєднав їх у витинанці - вийшло, по суті, про події нинішнього часу через засоби старовинної культури”.

Святослав у цьому році закінчує школу і роздумує, як своє захоплення народною творчістю пов’язати з майбутньою професією. Він обирає між фахом дизайнера, архітектора та реставратора.

Вікторія оформила врятовану з Часів Яру колекцію на музейне зберігання, продовжує навчати дітей та, власне, творити. За ці два роки вона “нарізала” понад сотню нових витинанок зокрема й цілу серію міні-витинанок, розміром від 1 до 6 сантиметрів, яку планує використовувати для більш масштабних тематичних полотен. А ще - зробила першу виставку у бібліотеці Знам’янки.

“Творчість - мій порятунок від болю, відчаю та зневіри, - зізнається Вікторія. - Зараз я мрію відкрити тут творчу майстерню. Бо в мене вже й у Знам’янці з’явилися учні, хочеться, щоб і вони відчули те творче повітря, ту атмосферу, яку так цінували мої учні у нашому затишному містечку”.

Музей зшиває

У приміщенні Будинку культури розташовувався й ще один цікавий осередок місцевої культури - комунальний заклад “Часовоярський історико-краєзнавчий музей”. Його директор, Валерій Богуненко, також активіст цієї ГО, розповів, що завдяки зусиллям громади, працівників музею та волонтерам вдалося врятувати найбільш цінні, унікальні та інформативні експонати. Зараз колекція, до якої доєдналися й вироби з творчої майстерні Вікторії Нестерової, зберігається у більш безпечному регіоні України.

“Важливо врятувати та зберегти те, чого не купиш на аукціонах, не відновиш у бібліотеках — до прикладу, фотографії, що існують в єдиному екземплярі, рукописи, твори мистецтва зокрема й сучасних майстрів, предмети побуту, але передусім — архівний фонд музею, - каже пан Валерій. - На жаль, не все фізично можливо було вивезти в умовах війни, тому деякі експонати все ж були втрачені, дещо ми вже намагаємося відновити або шукаємо для цього можливість”.

За словами директора, музей відновив свою роботу у вересні цього року, до цього заклад знаходився у стані простою. Зараз два чинних працівники обліковують врятоване, відновлюють архівиів, налагоджують зв’язки з культурними інституціями та волонтерськими центрами тих населених пунктів, де зараз живуть — у тій же Знам’янці та у Сваляві. І водночас збирають історію Часів Яра та його мешканців часів вже нового етапу війни — фіксують інформацію з різних відкритих джерел, систематизують, викладають на сторінках в соцмережах.

“У нашому музеї, як у багатьох подібних місцевих чи районних закладах, було багато недоліків і пережитків. Його створили в 60-х роках минулого сторіччя ще за радянськими пропагандистськими лекалами й він не уникнув традиційних для того часу тематичних домінант — етап революції, Другої світової, комуністичних будівництв. Але вже у 2000-х завдяки місцевим історикам він позбувся цієї “однотипності”, отримавши своє важливе локальне обличчя, - пояснює директор. - Його частина, що стосується зародження та розвитку українського вогнетривкого виробництва, насправді унікальна. Цю історію у музеї змогли показати достатньо інформативно, об’ємно, цікаво, з купою оригінальних експонатів. Серед них - клеймлена цегла, приклади різноманітної продукції з вогнетривкої глини, унікальні фотографії, інформація про засновників дореволюційної доби зокрема представників європейських країн, які розвивали промисловість на Донеччині задовго до радянської індустріалізації”.

Саме у цьому місцевому музеї професійно та на практиці показана європейська історія дореволюційного міста, яка приховувалася у радянські часи. Тому важливо було зберегти й цей пласт спільної для часовоярців історії, щоб у певному сенсі, триматися за цю пам’ять.

“Будь-який музей — це систематизована пам’ять. Що створює ідентичність, об’єднує людей? Спільна мова, спільна історія, спільні ідеї. Але фактор спільної пам’яті я б все одно ставив на перше місце, - зізнається Валерій Богуненко. - Громади без власної пам’яттєвої основи не можуть існувати в розпорошенні. Ми бачимо, що ця пам’ять вже реконструюються людьми стихійно на горизонтальних рівнях: створюються групи чи сторінки в соціальних мережах, де розміщуються та обговорюються фото улюбленого міста, “минуле і сьогодення” тієї чи іншої громади. А коли до цього докладають руки професіонали, роблять це систематизовано та пропорційно, з фаховими коментарями, ця пам’ять розширюються, транслюються у різний спосіб”.

Пан Валерій каже, що музей активно поширює інформацію на своїх сторінках у соціальних мережах. В планах - створення повноцінного віртуального музею та осередків для експонування та виставок наживо. Вже зараз багато чого з того, про що інформують музейники, обговорюється в професійних спільнотах, в родинах, допомагаючи передавати спільну історію від батьків до дітей.

“Безумовно, процес спогадів, звернення до минулого фокусує увагу різних представників громади на чомусь спільному. Це, звичайно, об’єднує, - стверджує музейник. - А музей зшиває багато подій, демонструє тяглість, традиції, показує роль земляків в цих різних історіях, спільних для цієї громади”.

Порятунок музею привернув увагу до особи Микити Шаповала

15 червня 2022 року відомий часовоярський волонтер та активіст ГО “Проліска” Євген Ткачов на автівці, якій він розвозив гуманітарну допомогу, вивіз експонати шкільного музею села Сріблянка Бахмутського району, навколо якого велися активні бойові дії. Окремою експозицією там були документи, що пов’язані з уродженцем села, Микитою Шаповалом — українським політичним та громадським діячем, членом Центральної Ради, поетом, публіцистом. Публікації про порятунок музею сколихнули хвилю цікавості до Шаповала по всій Україні й серед мешканців села та району, які зізнавалися, що навіть не знали про таку цікаву історичну постать.

“Все почалося з фото бюста Микити Шаповала на моїй сторінці в Фейсбук. Я побачив його у дворі сріблянської школи, і, чесно кажучи, не знав про нього нічого. Уламок снаряда пошкодив табличку, і мене навіть запитав військовий — чого, мовляв, у вас тут Ленін так на себе не схожий, - жартуючи, розповідає Євген історію порятунку музею. - Мені написали активісти-краєзнавці та розповіли про цю музейну кімнату. Вже потім я побачив і пам’ятне каміння, на якому було вказано, що на цьому місці стояв будинок, де народився Микита Шаповал”.

Упевнившись, що музейні експонати поки не постраждали, Євген на прохання активістів вирішив евакуювати їх — повертаючись з чергового рейду доставлення гуманітарної допомоги, він завантажив все у машину та перевіз до власного будинку в Часів Ярі.

“Частину — документи, фотографії, копії його творів — переправив до музейного закладу в більше безпечному регіоні України. А те, що не можна було надіслати поштою, так і мандрувало зі мною по області. Я возив з собою по тимчасових будинках цілі 8 місяців предмети побуту сріблянців різних епох — ручні коси, прядки, колиски, самовари та навіть якісь опудала! Поки волонтери, що завозили продукти на Донеччину, не взяли це з собою — довезти, куди треба!”

Жартуючи зі своїх пригод, пан Євген все одно, підкреслює важливість збереження колективної пам’яті та актуалізацію інформації, що зберігалася у різних музеях.

“Це історія, наше життя. І, на жаль, ми не завжди приділяємо цьому достатньо уваги, - каже волонтер. - Коли я виставив своєрідний фотозвіт “музейної евакуації” у групі Сріблянки, десь половина людей, виявилося, взагалі нічого не знали про свого земляка. І було приємно спостерігати, як люди зацікавилися. Маємо такий неочікуваний ефект цієї евакуації: когось це спонукало шукати інформацію, хтось поділився посиланнями на дослідження та твори Шаповала”.