Не зникати: жіночий рух Луганщини набуває сили та зберігає ідентичність

Впливовість діячок Луганської області на життя громад яскраво викристалізувалася після окупації та звільнення більшості населених пунктів у 2014 році: згуртовувались, навчалися, підвищували якість життя у громадах та формували безпечні простори. Повномасштабна навала росіян у 2022 році, здавалося би, перекреслила їх плани та мрії. Та попри біль втрат, луганчанки не просто знайшли себе у нових громадах - вони вчать інших та дбайливо зберігають українську локальну ідентичність.

Історія Олени: Для мене важливо, щоб я залишилася луганчанкою

Луганчанка Олена Ніжельська почала свій шлях у громадському секторі ще 2006 року в Сівєрськодонецьку. Після кар’єри у промисловій сфері вона приєдналася до організації “Люди Діла”, де працювала менеджеркою аналітичного центру підприємництва. Згодом співпрацювала з “Агенцією розвитку громади Сєвєродонецька”, яка першою в регіоні займалася стратегіями місцевого розвитку, партнерством між бізнесом, владою й громадськістю.

«Мені хотілося робити щось, що впливає на життя громади. І я бачила, що ці люди мають справжню силу змінювати місто», — згадує вона.

(19-10-12, активні містяни саджають сквер за 1 день (Івонін-парк), у  Сіверськодонецьку.)

Після окупації, а згодом і звільнення Сівєрськодонецьку у 2014 року Олена разом з однодумцями заснувала Кризовий медіацентр “Сіверський Донець”, бо розуміла важливість протистояти російській пропаганді. Центр став незалежним публічним майданчиком — місцем, де зустрічалися військові, політики, активісти, митці. Тут проходили брифінги речника АТО, культурні фестивалі, екологічні акції та дискусії, що формували громадянську позицію мешканців регіону.

«Ми усвідомлювали: перш ніж стати жертвами збройної агресії, ми стали жертвами агресії інформаційної. Тому створили медіацентр — як простір правди», — каже Олена.

Ще одним напрямком діяльності ГО Олени була підтримка і розвиток громадянської активності. Організація виступала в форматі ресурсного центру, підтримуючи ініціативи, щиро ділилася досвідом.

«За нашої підтримки створювались перші мурали в Сіверськодонецьку, відбувся фестиваль молодого документального кіно, з назвою «Лютий», - згадує активістка.

Через повномасштабну російську навалу та пряму небезпеку команда медіацентру змушена була виїхати з рідного міста.

«На жаль, ми практично в прямому етері спостерігали за тим, як руйнувався наш офіс, наш центр. В приміщенні було декілька прямих попадань, потім велика пожежа. Поряд з нами знаходилась міська публічна бібліотерка, також наші партнери. Все згоріло. І ми тільки зі сторони, через екрани спостерігали, що мурал, яким був прикрашений вхід до нашого офісу, довго-довго залишався єдиною кольоровою плямою на фоні повністю згорілої будівлі», - з болем ділеться Олена.

Але головне, як зазначає Олена, що вдалося зберігти команду.

«Ми зберегли найцінніше — людей. Хтось у Дніпрі, хтось на Закарпатті, у Києві, Харкові, Польщі чи Німеччині. Але ми всі залишилися разом», — каже вона.

Зараз організація продовжує діяльність у нових форматах: реалізує гуманітарні ініціативи, допомагає громадам Донеччини та Луганщини, розвиває онлайн-медіа “Фарватер-Схід”, проводить навчальні заходи для молоді та працює з жіночими ініціативами.

Велика частка діяльності ГО наразі пов'язана з розвитком жіночого руху. Членкині команди є учасницями Коаліції 1325 «Жінка, мир, безпека» на Луганщині. Вони проводять навчальні програми, кампанії з профілактики вигорання, підтримують лідерство жінок у громадах, допомагають фахівцям соціальної сфери.

«Жіночий рух Луганщини і Донеччини — це не просто про права, це про відповідальність, про збереження спільнот, навіть у вигнанні», — пояснює Олена.

Важливою частиною роботи ГО також стала аналітика, яка досліджує бюджети тимчасово окупованих громад. Організація реалізує проект “Бюджети в екселі”, що вивчає, як громади, які працюють у релокації, управляють своїми фінансами та як можуть спрямовувати ресурси на освіту, культуру, підтримку військових і збереження локальної ідентичності.

Олена переконана: навіть без власної землі громади можуть зберігати свої культурні корені. Вона наводить приклад батьків, які продовжують навчати дітей у дистанційних класах сіверськодонецьких шкіл — понад чотири тисячі учнів залишаються в системі рідного міста.

Організація також підтримує книговидання, зустрічі з істориками та освітянами, обговорення культури пам’яті та документування війни.

«Ми хочемо, щоб молоде покоління знало, хто ми і чому боремось», — каже вона.

Попри втрату дому, Олена зберігає внутрішню точку опори: «Де б я не була, я представляю Луганщину».

Вона вірить у повернення — не лише фізичне, а й моральне: повернення до свого краю, своїх людей, своєї правди. І знає, що перше, чим займеться після деокупації, — документування російських воєнних злочинів.

(Глава Держави Зеленський вручив Олені Нвжельській орден «За заслуги» ІІІ ступеня.)

«Я хочу, щоб світ побачив, що зробили окупанти з нашим краєм. Але ще більше — щоб побачив, що ми не зникли».

Історія Оксани: Ми втратили дім, але не культуру

Оксана — культурна діячка з Луганщини, яка після 2014 року втратила не лише дім, а й звичне життя. У рідній Кадіївці вона працювала режисеркою й культурологинею, жила своєю роботою у палаці культури.

Коли ж почалася окупація, довелося переїхати до Старобільська.

У новому місті знайти місце у культурній сфері не вдалося. Але замість зневіри прийшло усвідомлення: допомагати іншим — теж спосіб зберігати себе. Оксана долучилася до волонтерства, брала участь у тренінгах і поступово зрозуміла, що її покликання — соціальна робота. Так почалося знайомство з громадським сектором.

Разом із шістьма жінками-переселенками вона створила ініціативу взаємодопомоги. Спершу це була спільнота, що просто реагувала на потреби громади: допомагала школам, організовувала культурні події, підтримувала переселенців. Згодом ініціатива оформилася як громадська організація “Дієва громада”. У 2016 році вона стала впізнаваним центром активності Луганщини. Організація об’єднала переселенців і місцевих через культуру, освіту та спільні дії.

“Ми тоді навіть не усвідомлювали, що творимо жіночий рух, — каже Оксана. — Просто робили те, що вважали потрібним”.

Після 2022 року діяльність “Дієвої громади” частково змістилася у гуманітарну сферу, однак культурний напрям залишився базою. Найвідоміший проєкт організації — “Аура міста”, резиденція митців, заснована у Старобільську ще у 2019 році. Вона стала культурним щоденником Луганщини: до міста приїжджали художники, фотографи, письменники, які осмислювали тему пам’яті та збереження рідного краю. Після повномасштабного вторгнення резиденція відродилася у Сваляві на Закарпатті, куди евакуювалися активістки. Тут культурний майданчик став притулком для митців і переселенців, що втратили домівки.

“Ми втратили територію, але не втратили культуру — тепер ми носимо її в собі”, — говорить Оксана.

Для учасниць “Дієвої громади” збереження ідентичності — це не минуле, а майбутнє.

“Ми протидіємо російській пропаганді, яка прагне стерти українську Луганщину, — пояснює Оксана. — Показуємо, що вона є, була і буде частиною України”.

Організація співпрацює з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, реалізовує виставки й дослідницькі проєкти. Один із них — “Жіночі голоси”, де переселених жінок фотографували у стилі епохи Відродження. Виставка стала метафорою відродження жінки та громади.

У Сваляві луганчанкам довелося навчитися співіснувати з місцевими мешканками — іншими за темпом життя й культурними звичками.

“Ми різні, але вчимося бути разом”, — каже Оксана.

Проєкт “Жіноча сила в єдності”, реалізований за підтримки ПРООН, став прикладом цієї взаємодії. Місцеві й переселенки проводили спільні “батли”: мовні, кулінарні, традиційні. Так, наприклад, знайомилися з діалектами, порівнювали Великодні звичаї, готували бограч і окрошку. Простір для діалогу став новою формою єдності.

Сьогодні “Дієва громада” працює над новим проєктом у межах культурної платформи “Ізоляція”. Його мета — зібрати та осмислити культурну спадщину Луганщини, яка розсіялася разом із людьми.

“Ми втратили не лише міста, а й архіви, музеї, колекції. Але ми маємо людей, їхні історії, спогади, мову. Це — теж спадщина”, — наголошує Оксана.

Післямова

Жінки Луганщини, розкидані війною по всій країні, створюють невидимий, але міцний культурний зв’язок. Вони не дають зникнути своєму краю — навіть без території.

Голова ГО «Діячки» Богдана Стельмах вважає, що українським жінкам, попри обмеження патріархату, завжди було властиво проявляти ініціативу, самоорганізовуватися.

"У 2024 році ми відзначали 140-річчя українського жіночого руху. І хоча ця дата пов’язана зі створенням першої жіночої організації у Галицькій Україні - «Товариства руських женщин» на чолі з Наталкою Кобринською, на той час у Великій Україні, підконтрольній російській імперії, жінки також об’єднувалися у спільноти, аби долати спільні виклики, реалізовувати культурно-просвітницькі ініціативи", - нагадала Богдана Стельмах.

"Повномасштабна війна, з одного боку, увиразнила гендерностереотипні ролі чоловіків і жінок, де обов’язком одних став захист країни, а інших – відповідальність за дітей і загалом родини, а з іншого – ще більше підсвітила суб’єктність жінок, їхню самодостатність і спроможність: як волонтерок, правозахисниць, воячок, парамедикинь, підприємиць, очільниць громад, громадських активісток, дипломаток.

Жінки, які змушені рятувати дітей від війни, змушені залишити свій дім через обстріли й окупацію, але продовжують вести активне життя як волонтерки, депутатки чи підприємиці в уже нових громадах, заслуговують на велику повагу. Громадам варто розуміти, наскільки цінним є цей людський капітал. Регіональна культурна ідентичність може бути ресурсом, який збагатить приймаючі громади. З іншого боку, інтеграція в громади дає можливість жінкам-переселенкам бути рівноправними учасницями процесів, які в них відбуваються, самим пропонувати ініціативи. Це – не втрата емоційного зв’язку з рідним краєм, це – збагачення новим досвідом, новими традиціями, реалізація свого потенціалу, втілення своїх ідей", - підсумувала Голова ГО «Діячки».

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.

Лариса Лазоренко