Донеччанки, що змінюють громади: дві історії про силу жіночих ініціатив у час війни

“Зараз нам дуже потрібен РЕБ. Ми маємо захистити наших людей, які працюють безпосередньо у прифронтових громадах, вивозять представників маломобільних груп населення, і, власне, тих, кого евакуюють, надають юридичну і психологічну допомогу.”...

Так почалася наша розмова з менеджеркою з партнерства та фандрейзингу БФ «Схід SOS» Світланою Агаджанян, яка нещодавно відкрила збір на РЕБ на свій день народження.

Світлана: «Бути з людьми — моя головна мотивація»

Але все по порядку. Світлана родом з Дружківки, куди після вторгнення росіян у 2014 році повернулась з родиною з окупованого Донецьку, де працювала журналісткою. У рідному місті вона занурилася у громадську діяльність, реалізував десятки проектів, які підвищували якість життя місцевої громади, як представниця кількох громадських організацій. Завдяки низці проектів цих ГО в її рідному місті зʼявився дитячий майданчик, безпечний простір для молоді та активних членів громади, медичний кабінет для інфікованих породіль і багато чого корисного, на що у громаді дивилися як на дива.

Допомагати як спосіб на впасти у відчай

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило вектор діяльності громадської діячки.

“Коли ми з родиною виїхали з Донецької області після початку повномасштабного вторгнення, я швидко зрозуміла: сидіти і чекати — не варіант. Ми опинилися в Перечині на Закарпатті, і я одразу почала шукати можливості допомагати іншим переселенцям. Звернулася до БФ «Схід SOS» із проханням про гуманітарну підтримку для сходу — і вони відгукнулися. Перші фури з допомогою вирушили на Донеччину: у Дружківку, Покровськ, Мирноград, Велику Новосілку, Добропілля.

У Перечині на той час працював волонтерський хаб. Ми облаштовували тимчасове житло для переселенців і передавали гуманітарні набори тим, хто щойно евакуювався з прифронтових рвйонів, в основному з Луганщини. Коли я приїхала в Ужгород, куди релокувалася команда БФ «Схід SOS» передати звітність за отриману допомогу, мене несподівано спитали: «А чим ти зараз займаєшся?». Сказала чесно: намагаюся бути корисною. Так почався наш діалог, який згодом привів мене у команду фонду вже не як волонтерку, а як менеджерку.

Я почала з координації великого гуманітарного проєкту, що охоплював різні області України. На Закарпатті працював склад з пакувальною лінією — ми зібрали та видали понад 116 тисяч наборів допомоги.

В діяльності Фонду «СхідSOS» поєднано багато важливих складових: від гуманітарного реагування та евакуації до документування порушень прав людини та відбудови. Я працювала з наративною звітністю, моніторингом, збором даних. У травні 2024 році керівник напрямку «Відбудова» долучився до лав ЗСУ, і мені запропонували очолити цей напрямок. Це було несподівано — я не будівельниця за фахом. Було трохи лячно, але також відчувала відповідальність: потрібна була людина, яка зможе об’єднати спеціалістів, налаштувати процеси, забезпечити прозорість та ефективність”.

Працювати з фахівцями і не боятися вчитися

На новому місці у напрямі «Відбудова» Світлана з командою працювали над легкими та середніми ремонтами домогосподарств у Харківській та Донецькій областях. Допомога надавалася найвразливішим: людям старшого віку, людям з інвалідністю, тим, хто не міг отримати підтримку від держави.

«Паралельно тривали перемовини з партнерами, пошук фінансування для ремонту та устаткування геріатричних установ, а в умовах постійної небезпеки — і планування можливої релокації команди зі сходу. На той момент у Відбудові тоді працювало понад 50 людей. І я відчувала велику відповідальність не лише за якість проєктів, а й за безпеку команди, яка працювала у громадах Донецької та Харківської областей».

Світлана зазначає, що попередній досвід громадської діяльності, отриманий на Донеччині, був дуже корисним на новій посаді у фонді.

“Безмежно корисний. Я не фахівчиня з будівництва, але я вмію організовувати процеси, координувати команди, шукати інформацію, приймати рішення. Мій журналістський, проєктний, адміністративний досвід — усе це склалося у необхідну основу. Я дуже багато читала, консультувалася з юристами та фахівцями за будівельним профілем фонду, вчилася на ходу. У війні немає часу довго розгойдуватися — рішення мають бути швидкими, але законними й продуманими. Це була велика школа.

Коли наш колега повернувся зі служби, я передала йому керівництво напрямом і перейшла працювати у компонент партнерство та фандрейзинг — шукати ресурси для геріатричних центрів і територіальних центрів, які приймають евакуйованих людей. Це новий етап мого шляху».

Нові виклики і плани

Зараз Світлана займається пошуком і громад, і фондів, міжнародних партнерів, і установ, з якими можна втілювати ініціативи різного порядку.

“Ми говоримо загалом про те, що мені дуже близько. Партнерство – це моя сутність та цінність, бо об'єднуючи зусилля – можна робити значно більше. Наприклад, у нашої команди народилась ідея залучити подологів для надання допомоги мешканцям та мешканкам територіальних центрів, геріатрій, які отримували допомогу від фонду БФ «Схід SOS»». І нам вдалося залучити до співпраці подологів, які самі є переселенцями, які їздять в наші терцентри, гереатрії , і надають на волонтерських засадах послуги для догляду за людьми. Ми хочемо цю ініціативу розширити на всі заклади, де розміщені люди, які отримували підтримку з нашого боку.

Зараз ми очікуємо надання комп'ютерів на 5 терцентрів для того, щоб створити загальнодоступні пункти доступу до інтернету, щоб ці люди могли контактувати одне з одним, з знайомими, які у них залишилися. Ми відкриті до пропозицій та співпраці, головне, щоб співпадали цінності та було бажання творити добрі справи разом".

Досвід на користь людям

Світлана каже, що кожен із реалізованих проєктів навчив її чомусь важливому, і насправді вона пишається кожним з них.

“Насправді я пишаюся всіма. Кожен з них став частиною мого професійного становлення. Колись ми ремонтували фасад сільської школи у Дружківці — і це був перший досвід. Потім — проєкт з ремонту й устаткування палат у Дружківському пологовому для жінок з інфекційними захворюваннями. А згодом я адмініструвала проєкти, які допомагали вже сотням тисяч людей. Це той шлях, який дав мені розуміння: розвиток має тривати все життя. І головна цінність — бути з людьми й робити щось корисне”.

Нагадаємо, від 2014 року Благодійний фонд «Схід SOS» надає всебічну підтримку постраждалим від російської агресії. Із початком повномасштабного вторгнення команда фонду допомогла виїхати з небезпеки понад 95 000 людям, більше ніж 15 000 із них – представники маломобільних груп.

У серпні 2025 року БФ «Схід SOS» запустив великий збір на 2 000 000 грн (https://send.monobank.ua/jar/5qTYA4SMqj) на засоби РЕБ — комплекс радіоелектронної боротьби для захисту евакуаційних екіпажів фонду, які щодня вирушають на порятунок людей у прифронті.

Історія Тетяни: жіночі ініціативи Донеччини народжують зміни у нових громадах

Коли у 2022 році Тетяна Красько разом із колегинями з громадської організації «Студія громадських жіночих ініціатив» залишала Нью-Йорк — невелике селище на Донеччині, — вона не знала, чи вдасться зберегти те, що вони почали як раз перед великою війною. Діяльнісять ГО була спрямована саме на розвиток місцевої громади, вдалося навіть облаштувати невеличкий музей.

Після евакуації до Миргородської громади Полтавщини довелося починати все з нуля: без офісу, без усталених зв’язків, без відчуття стабільності. Але саме тут, серед нових людей і обставин, жіночий рух, народжений на прифронтовій землі, отримав новий зміст і силу.

«Спочатку ми займалися гуманітаркою — допомагали місцю компактного поселення, передавали вантажі тим, хто залишався вдома. А вже з середини 2022 року почали працювати безпосередньо з ВПО — підтримували переселенців у Миргороді, допомагали інтегруватися в громаду», — розповідає Тетяна.

Поступово діяльність переросла в системну роботу з психоемоційної підтримки розвитку локальних спільнот, просування прав жінок та гендерної рівності. З часом до команди приєдналися місцеві жінки, і це дало змогу поєднати дві енергії — досвід переселенок і відкритість приймаючої громади.

«Сільська жінка має силу»: від підтримки до розвитку

Одним із перших проєктів, що об’єднав місцевих і переселених жінок, став «Сільська жінка має силу». Його реалізували у селі Хомутець Миргородської громади. На базі школи створили спортивний клуб для жінок, який став не лише місцем фізичної активності, а й простором для спілкування, обміну досвідом і підтримки.

У наступному проєкті: «Жінки села: Об'єднані задля безпеки» разом з місцевими мешканками проводили аудит безпеки в селі.

«Ми запитували в жінок, які місця вони вважають небезпечними. І на основі цього зробили справжній безпечний простір — облаштували майданчик із тренажерами, лавками, освітленням. Тепер це улюблене місце для дітей, молоді та жінок», — каже Тетяна.

У межах цього ж проєкту громада розробила місцевий План дій за резолюцією Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки, мир, безпека». Документ ухвалили на сесії Миргородської міської ради навесні 2025 року. Для громади це стало важливим кроком: від реагування на виклики війни — до формування довгострокової політики рівності та безпеки.

«План охоплює все: участь жінок у прийнятті рішень, безбар’єрний доступ, протидію насильству, підтримку ветеранів і ветеранок. Ми вперше зібрали це в один документ — щоб усім було видно, хто за що відповідає. І головне, що його прийняли навіть після завершення проєкту. Це справжнє досягнення», — додає вона.

Від гуманітарної допомоги — до жіночого лідерства

Організація, яка народилася на прифронтовій території ще у 2019 році, спочатку мала загальногромадське спрямування. Але війна і вимушене переселення змінили фокус: тепер головною метою стало посилення самозарадності жінок, їхня економічна та соціальна незалежність.

«У Нью-Йорку більшість активних мешканок були жінки — у школах, у лікарнях. Вони завжди були рушійною силою. Ми створили жіночу організацію, бо саме вони тримали громаду. У Миргороді довелося зібрати нову команду — частина засновниць виїхала за кордон. Але з’явилися нові учасниці, уже з місцевих жінок. Це така еволюція — від громади Донеччини до нової спільноти тут», — пояснює Тетяна.

Сьогодні організація працює з кількома цільовими групами: ВПО, родинами загиблих захисників, молоддю. Проводить навчання з гендерної рівності, психологічної підтримки, економічної спроможності.

«Ми віримо, що жінка має бути впевненою у своїх силах. Економічно незалежною. У нас був проєкт, після якого десять жінок зареєстрували підприємництва, і п’ятеро з них сьогодні успішно працюють. Вони вже платять податки у свої громади. Це не лише про бізнес, це про розвиток і віру у власні сили», — розповідає вона.

Серед прикладів — майстерня «Мажа» переселенки з Бахмута Анни Чумак, яка виготовляє вироби з деревини. Ольга Дрига з Торецька працює з натуральною шкірою та займається дрібним агробізнесом. Христина Гусак з Маріуполя у Великих Сорочинцях започаткувала власне виробництво заморожених поулфабрикатів: вареників, млинців, пельменів. Кожна з них доводить: навіть у найважчі часи можна почати спочатку.

Збереження ідентичності: «Хто розповість, як воно було?»

Окремою темою для Тетяни та її колег стала збереженість локальної пам’яті. Вони переконані: без цього неможливе майбутнє.

«Ми проводили захід “Серце Нью-Йорку в Миргороді”, зібрали людей, які виїхали. Я вивезла частину експонатів із нашого місцевого музею. Це болісно, але зберігаю. Бо це все, що лишилося від дому», — каже вона.

Для неї збереження культурної ідентичності Донеччини — не просто елемент ностальгії, а основа спільного майбутнього.

«Коли говоримо про інтеграцію, то часто кажуть: забудьте, звідки ви. Але як це — забути? Ми не маємо ні дому, ні дерева рідного, лиш спогади. І якщо ми не збережемо цю пам’ять, хто розповість тим, хто житиме там потім, якими ми були? Це теж частина української історії», — наголошує Тетяна.

Організація активно бере участь у коаліціях — «На лінії зіткнення», Донецькій та Полтавській мережах жіночих організацій. Їхня діяльність — це не лише робота в громадах, а й участь у всеукраїнських кампаніях, таких як «1325 зміцнює країну», підтримка Національного плану дій та адвокація рівності на регіональному рівні.

«Жіночий рух — це повернення до дому»

Восени 2024 року Тетяна разом із колегинями побувала у Молдові в межах обмінного візиту, організованого в межах проєкту «Рухаємось, вперед!». Вони вивчали досвід жіночого лідерства та розвитку політичної участі.

«У Молдові нас вразило, що 40% парламенту обов’язково мають складати жінки. Якщо депутатка йде, її місце займає інша жінка. Це — закон. І це працює. Нам є куди рости», — каже вона.

Та головне, що об’єднує переселених жінок із Донеччини та Луганщини — це спільний біль і спільна відповідальність.

«Коли ми бачимо одна одну — на конгресах, у коаліціях, у нових громадах — це ніби повернення додому. Ми говоримо про те, як нас сприймають, як адаптуватися, як не втратити себе. Наші області постраждали найбільше, але саме тому ми не маємо права зникнути. Бо ми — носійки пам’яті про Донеччину й Луганщину. І поки жінки тримаються разом, ця пам’ять живе», — завершує Тетяна.

Лариса Лазоренко

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.