Порятунок крізь «алею дронів»: як Євген Ткачов та місія «Проліска» виривають людей із прифронтового пекла Донеччини

Евакуація з прифронтових районів Донеччини сьогодні вже давно вийшла за межі звичайної гуманітарної логістики. Здебільше зараз це складні, смертельно небезпечні спецоперації, де кожен метр дороги перебуває під прицілом ворога, а безпечна відстань вимірюється не кілометрами, а секундами польоту FPV-дрона.

Представник Гуманітарної місії «Проліска» в Донецькій області Євген Ткачов — один із тих, хто щодня сідає за кермо броньованого авто, аби прорватися до районів, куди інші їхати вже не ризикують. Його досвід евакуації триває ще з травня 2014 року. Проте нинішня фаза війни диктує нові, набагато жорсткіші правила, де доводиться бути одночасно логістом, військовим аналітиком та кризовим психологом.

Ранок починається з вечора: логістика на межі ризику

Кожен виїзд команди «Проліски» на лінію вогню — це результат ретельного планування та жорсткої координації з місцевими адміністраціями, волонтерами та поліцейськими спецпідрозділами, зокрема «Білими янголами». Безпековий аналіз тут є питанням виживання, адже ситуація змінюється щохвилини.

«Мій день починається десь о пів на шосту ранку, але насправді завтрашній виїзд планується ще сьогодні ввечері, — розповідає Євген Ткачов. — Усе починається з детального аналізу заявок, які надходять із різних гарячих ліній. Перший і обов'язковий крок — обдзвонити людей. Чому це важливо? Особливо в найнебезпечніших місцях рідня часто просто, я не боюся цього слова, внаглу бреше. Вони запевняють, що бабуся готова й згодна їхати. Ти приїжджаєш, ризикуючи життям команди, заходиш, а стара каже: "Я тут народилась, я тут і помру". Тому ми намагаємося перепровірити наміри.

Тільки після цього я визначаю маршрут. Спочатку планую виїзди у найближчі до лінії фронту або найнебезпечніші точки. Причому небезпека не завжди вимірюється кілометрами. На жаль, два місяці тому в нас був прецедент, коли прямо в моїй автівці під час евакуації загинули дві людини... Тому спочатку ми забираємо людей із найкритичніших місць, а вже потім рухаємося в бік більш безпечних».

За словами Ткачова, карта доступності Донеччини стрімко звужується. Дороги руйнуються обстрілами, покриваються смертоносними для коліс уламками металу та блокуються спаленою технікою. Проте найбільшою загрозою стали безпілотники, які перетворили колись живі автошляхи на пустки.

«У Костянтинівку заїхати фізично вже майже неможливо — і через дрони, і через мінування, і через те, що знищеною технікою заблоковані дороги. Але там теоретично більше тисячі людей ще мешкає. В Часовому Яру, зважаючи на вуличні бої стрілкові, на початок року кілька десятків людей залишались. Зараз кілька сотень ще живе в небезпечній Олексієво-Дружківці, куди вже також майже неможливо заїхати через дрони. Ми там атаковані були кілька разів.

Є вулиці в Дружківці — наче місто за 15 кілометрів від фронту, але поки проїдеш, там з десяток спалених автівок стоїть. Я називаю це "алея дронів". І поруч із цією вулицею досі працює лікарня! Я сьогодні знімав, як у той район, трішечки далі, може там 200–300 метрів, героїчні волонтери за людьми вже пішки ходять, а машину залишають під деревами. А при цьому ще й комунальники працюють (!), їдуть, сміття вивозять. Намагаються зберегти звичайне життя — така собі “реанімація трупа”, пробачте за таке порівняння ...»

Психологічний фронт: чому вони залишаються?

Євген Ткачов ділить тих, хто відмовляється виїжджати, на кілька чітких психологічних категорій. Серед них є «люди-дерева», яких неможливо пересадити в інший ґрунт у похилому віці без ризику загибелі, а є й ті, хто просто боїться невідомості, бо ніколи в житті не залишав меж свого району.

«Як люди сперечаються, чи є життя після смерті, так для багатьох мешканців маленьких містечок і сіл не існує життя поза межами свого анклаву. Евакуюєш людей, наприклад, з Серебрянки, везеш через Бахмут, а вони питають: "Це Артемовськ такий? А це що?" Людина в останній раз там була 15 років тому, коли продавали двох кабанів дочці на свадьбу. В Харкові були 30 років тому, коли цю ж доньку в інститут устраювали, а в Києві - на екскурсії ще в 70-х роках у третьому класі. Виїхати для них на Хмельниччину чи Івано-Франківщину - це як для Ілона Маска злітати на Марс. Це як експеримент із рибами в акваріумі, коли їм перегороджували простір склом, а потім скло прибрали, але вони все одно плавали тільки до тієї невидимої межі.

Є дуже маленька частина людей, які хочуть зʼєднатися зі своєю родиною, яку ще у радянські часи розкидало по російським містам. Лишаються й маргінали, ті, кому байдуже, де бухати й де металобрухт здавати — що в Росії, що в Україні. В Костянтинівці вже ніякі служби не працювали, але продовжували працювати пункти прийому металу — такі собі стальні “пункти незламності”.

І є дивна категорія чоловіків, які в такий спосіб ухиляються від мобілізації. Я їм кажу: "Ну в чому логіка? Я розумію, якби ти прятався на Полтавщині. Але ти в Костянтинівці під бомбами, КАБами й дронами сидиш безкоштовно. Найгірше, що з тобою станеться в армії — ти будеш сидіти в сусідньому підвалі, але за сто чи скільки-то тисяч у місяць"».

Щоб розтопити цей паралізуючий страх невідомості, доводиться шукати особливі слова. Іноді дієвим виявляється фірмовий чорний гумор Ткачова, а іноді — жорстка, але протверезна розмова про відповідальність. Евген згадує, як восени евакуаційна місія працювала разом із цивільним капеланом Олегом Ткаченком, який знайшов сильний підхід до релігійних мешканців прифронтових селищ.

«Поки я завантажував речі стареньких, капелан ходив по сусідах і проповідував. В Костянтинівці на деяких посілках дуже багато православних. Він їм пояснював: "Ваша гордість не дозволяє вам їхати. Ви якщо загинете, ви будете майже як самогубці. Ви загрішаєте проти життя, яке вам дав Бог. Наражаєте себе на даремну небезпеку. Якби ви врятували когось і загинули, це було б зрозуміло. А коли ви просто тут сидите, та ще заради вас хтось може загинути, коли їде за вами, то ви взагалі будете вбивцями. Тому що може загинути той волонтер, який за вами їхав, чи поліцейський з Білого Янгола". І багатенько - якщо не сотню, то декілька десятків - отак от вдалося йому умовити».

Від порятунку з висоток до вивезення майна вантажівками

Технічний бік евакуації — це окреме випробування. Часто доводиться виносити лежачих людей із багатоповерхівок самотужками, коли в будинках не залишається жодного сусіда для допомоги. Проте Гуманітарна місія «Проліска» виділяється тим, що забезпечує повний і гнучкий цикл допомоги, підлаштовуючись під найдефіцитніші потреби людей.

«Тягнути маломобільних на собі — це те, що з технічного боку найважче. Люди досиджуються, коли навкруги нікого немає. Тоді знімаєш бронежилет, каску і на собі виносиш. Нещодавно тягнули жінку під 150–160 кілограмів, не пам'ятаю точно з якого поверху...

Взагалі “Проліска” здійснює майже всі етапи евакуації. Можна сказати – “повний цикл”.

“Броньованою машиною вивозимо з лінії фронту в Краматорськ і Слов'янськ. Там для немобільних чекає спеціальна медична евакуація — швидкі під наглядом медпрацівника. Їм не можна заїжджати в небезпечну зону, бо за швидкими полюють дронарі росіянські, тому я заїжджаю своєю автівкою, вивозю їх у безпечніші місця. Для інших людей є комфортні мікроавтобуси та соціальні автобуси, котрі везуть до транзитного шелтера у Лозову на залізничний вокзал.

Зараз у "Проліски" реалізують новий проєкт, можна сказати, що дуже дефіцитний, бо майже ніхто цим стабільно не займається — це евакуація сімей з дітьми разом із їхніми речами.

Часто люди залишаються у прифронті, тому що на свої зарплати чи допомогу вони не зможуть купити на новому місці холодильник, пральну машину, меблі. Оце Проліска тепер вивозить їх речі вантажівками (закупили півторатонні та трьохтонні машини), а мікроавтобусом везе родину адресно вглиб України. Ми просто бачимо, у чому виникає проблема, і спрямовуємо роботу на її рішення».

Після вивезення місія не залишає людей напризволяще: юристи та психологи допомагають відновлювати документи, втрачені під обстрілами, та оформлювати виплати. «Проліска» фінансує ремонти гуртожитків, облаштовує місця тимчасового проживання та утримує хоспіси.

Зокрема, й приватний хоспіс родини Євгена Ткачова, який до великої війни працював у Часовому Ярі на Донеччині. Зараз він зусиллями місії отримав нове приміщення з капітальним ремонтом та меблями на Закарпатті, куди перевезли 36 літніх людей.

Полювання на гуманітарні автівки

Сьогодні найбільшим викликом для волонтерів є не логістичні труднощі, а цілеспрямоване полювання ворога на машини гуманітарні місії. Використання дронів кардинально змінило рівень небезпеки, а сині наліпки та емблеми «Евакуація» стали для російських операторів безпілотників пріоритетною ціллю.

«Найбільша проблема — це безкарність за порушення правил ведення війни. У листопаді нашу броньовану автівку наскрізь жахнули протитанковим зарядом, і теж прямо в емблему, показово! Коли автівка була б зеленого чи чорного кольору, можна було б щось сказати, але коли вона блакитного кольору з блакитними наліпками...

Під час Пасхального перемир'я першим дроном жахнули біля автівки, щоб колеса пробити, другим по нам — щоб поранити. І третій літав, чекав групу евакуації. Не дочекавшись, тоді вже жахнув по самій автівці. Якщо у 22-му і 23-му році ми заїжджали за пару сотень метрів від лінії фронту і розуміли, що тільки випадково в нас можуть влучити, то зараз вже за 12–15 кілометрів їдемо з таким відчуттям, що біля скроні ствол і будь-коли можуть просто нажати. Відстань ураження дронами постійно збільшується — вже до 30–40 кілометрів. Будь-коли дороги можуть бути перерізані, і взагалі евакуація стане неможливою.

Що можна сказати тим, хто вагається? Та все вже сказано тисячу разів, все вони розуміють. Дивіться, можна розуміти людей в 22-му, 23-му році, ще в натяжечку - початок 24-го, але коли вони бачать у тому ж Фейсбуці, Телеграмі, як все відбувалося в Нью-Йорку, Торецьку, Костянтинівці, Мірнограді... Все вони це знають. Нічого їм не скажеш і не докажеш. Все буде те ж саме. На жаль, я досі спостерігаю цю статистику, вона не змінна. До початку активних боїв за місто залишається 10% людей. Потім, коли вже йдуть, починається штурм міста - 5% людей чи 4%. Люди реагують так само, ясно. все те саме. Зараз єдина складність, що страшніше може бути, що збільшилася відстань ураження дронами. Вона постійно збільшується, тобто вже навіть 30-40 кілометрів, ці дороги у будь-який момент можуть бути перерізані дронами і взагалі ж евакуація стане неможливою. Оце складність, яку люди мали би розуміти».

Ціна стійкості

Щодня стикаючись із чужим горем, болем та смертю, ті, хто евакуюють людей з прифронту, часто тримаються на межі людських можливостей. Євген Ткачов зізнається, що бачити, як люди «виють від розпачу», важко навіть досвідченим рятівникам, проте внутрішні запобіжники та віра допомагають продовжувати рух.

«Як і всім віруючим людям, мені допомагає молитва, спілкування з Всевишнім, ввечері обов'язкове спілкування з родиною через інтернет, ну і усвідомлення, що іноді реально не просто вивозиш, а рятуєш життя...Всевишній дав мені запобіжники, я намагаюся емоційно не приліплятися до цих історій, тому що реально зірве кришу. Багато волонтерів цього просто не витримують, вигорають. Але випадки бувають психологічно важкі. Якось вивозив бабусю, яка з усієї родини залишилась одна - чоловік помер, двоє синів загинули, онук в автокатастрофу потрапив. Нещодавно вивозив людей, які пішки вийшли з Костянтинівки, я їх перехопив по дорозі. Вони потрапили у полоні до російської ДРГ , їх утримували, щоб не рознесли інформацію, але під час обстрілу вони втекли. Або випадок, який точно ніколи не забудеться, коли з героїчним волонтером Богданом Зуяковим у Костянтинівці рятували людей. Там цілий під'їзд обвалився між п'ятим і третім поверхом, а люди були заблоковані на сьомому. Туди вже ні рятувальники, ніхто не їздив, це було всередині листопада. І оце Богдан по драбинах снаружи туди заліз їх деблокувати, а потім спускав їх мені вниз - бабусю під 90 років і її сина. 60 з чимось років... Ззовні будинка по дробинах спускали за два поверхи... Страшне, звісно...”

На питання, хто ці героїчні люди, які првцюють у гуманітарній міссії, Євген каже, що здебільше – це донеччани.

“Це люди з Донеччини, більшість з них теж евакуйовані, втратили житло, розуміють проблеми цих людей. Постійно навчаються, проходять тренінги. Ми просто звичайні люди, кожен на своєму етапі робить свою роботу. Хтось психолог, хтось соціальний працівник, який допомагає людям відновлювати документи. Хтось працює на місцях обстрілів, допомагає людей, видаючи гуманітарну допомогу. Хтось евакуює в більш тилових офісах “Проліски”, займається тим, що якраз організовують і оплачують ремонти гуртожитків, ремонти місць тимчасового проживання для евакуйованих людей”.

Що стосується допомоги з тилу, то на сайті гуманітарной місії є посилання на збори на актуальни потреби.

“Ці гроші йдуть і на допомогу пораненим співробітникам, і на придбання броньованих автівок за окремими проєктами. Наша нинішня броня — це колишня банківська б/в машина, яку переробили й відремонтували, за що “Проліска” окремо платила. Тому допомога з тилу потрібна завжди».

А ще для місії залишається дефіцит кадрів. “Тому люди потрібні, потрібні завжди”, - підсумовує Євген Ткачов.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Анна Біла