Боєць АТО: «Дуже шкода мирних людей, вони нікому там не потрібні»

Сегодня мы публикуем материал, присланный нашим читателем. Этот материал повествует об одном из бойцов ВСУ, который выжил по время обстрела под Зеленопольем.

Познайомився я з Володимиром зимою, на барикадах біля Головпоштамту. Разом їли кашу, разом мерзли, разом захищали свободу. Дуже яскраво запам’ятались тоді його слова:

«Я тут захищаю наш дім, нашу країну, але, я не кричу «Слава Україні», я не вважаю себе великим патріотом, мені просто набридло жити в країні, яку ніхто не поважає, яка, як шльондра, від Росії до Європи, від Європи до Росії, набридло бачити, як твоя країна перетворюється в звичайну територію зі стадом бездієздатного бидла».

Минуло 3 місяці, як мій побратим пішов на контрактну службу в Львівську 24 залізну  механізовану бригаду.  Після короткої учебки повезли його разом з хлопцями на схід.  Після 50 днів  війни, обстрілів і голоду,  після кривавого обстрілу під Зеленопіллям, їм дали 10 днів відпустки, і нарешті я зустрів його у Львові.

Багато було питань, не менше було і відповідей, але деякі відповіді все ж хочу передати і іншим людям, найбільше вразили такі:

"Як до вас ставиться мирне населення, як там люди живуть?"

«Дуже шкода тих людей, які опинились заручниками цієї ситуації, нікому вони там не потрібні - ні Україні ні Росії, єдина в них надія на нас. Дивлюсь на них і розумію, що вони не менш патріоти ніж ми, ніж центральна чи західна Україна! В деяких вже немає свого житла, не вистачає їжі і води, але вони приходять і діляться з нами останнім. В деяких містах, районах, створюються бандитські угрупування, яких місцеві жителі дуже бояться. Ці бандити всередині регіону підтримують політику Кремля і погрожують місцевим розправою, якщо вони не захочуть співпрацювати з ними. Покидаючи зону АТО, я дивився людям в очі, бачив там пустоту і відчай від того, що ми їдемо. А сам відчував ненависть до політиків, до цинічності президентів, до брехні наших ЗМІ».

Розповідав про обстріл під Зеленопіллям:

«До нічних обстрілів, по правді кажучи, ми вже звикли, але в ту ніч, коли ми виїхали на опорний пункт, було зовсім не так, як завжди, обстріл був такий, що вже не розумів, живий я, чи це вже пекло.

Після обстрілу ми намагались якнайшвидше зібрати всіх поранених та вбитих на «Урали». Скільки там залишилось хлопців, невідомо. Хто був живий, поїхав з нами, інші, або живі і загубились, або вбиті, всіх не встигли забрати. Дивлюсь - лежить хлопець, поранений, теплий ще, підняли його, загрузили в машину. Їдемо, лежить цей хлопчина, я біля нього сиджу і починаю з ним говорити, я йому щось розказую, а він сміється, посмішка у нього не сходить з лиця, і поки їхали, я йому постійно щось розповідав, а він весь час посміхався. Вже пізніше я зрозумів, що з самого початку, як тільки його загрузили в машину, він вже був мертвий, з посмішкою на лиці загинув мій товариш. Досі пам’ятаю це все, молоденький ще, років 18 – 19. Був і не стало».

Наступні питання не були такими різкими, але відповіді не менш легкі. Запитую в нього, коли закінчиться війна, чому на 30 ворожих танків в нас 3 чому не працює авіація? На все відповідь одна: «Все залежить від одної людини, від нашого головнокомандуючого. Розумієш, з тим озброєнням, з тою технікою і з тими силами, що у нас є,  ми могли  б давно це все закінчити, але не вистачає одного…наказу! Вважаю, що закінчення війни – це питання суто політичне…»

Чим більше я говорив з Володимиром, тим більше свідомості бачив в його очах, чи як це назвати, зміну цінностей, мабуть. Він дивиться на мене і каже:

«Коли не знаєш, чи прокинешся ти зранку після нічного обстрілу і чи зможеш ще хоч раз подзвонити до мами, починаєш цінувати кожну хвилину життя на землі. Правду кажуть батьки - найголовніше це здоров’я і життя».

Фотографії, які показував мені Вова, були дуже страшні. Розбита техніка, трупи… для нього це не просто фотографії, це щось набагато важливіше! Коли ми переглядали ці фото, я побачив  в його очах велике бажання повернутися скоріше назад, повернутись в пекло і бити ворога до кінця.

Розмова ця була для мене не просто пізнавальною, я би сказав більше – це наука на все життя!

Багато на що, після почутого, починаєш дивитись зовсім іншими очима: на патріотів і тих, хто намагається ним бути, на політиків, які ні х***а не роблять корисного, а лише думають за вибори, і волонтерів, яких ніхто не знає, але які зробили набагато більше, ніж 450 нардепів і пів-Кабміну. А головне - починаєш ще більше цінувати Батьків і час.

Олександр Закриничний