• Головна
  • Оборона Авдіївки: репортаж з окопів поблизу фронтового міста, - ФОТО
14:48, 20 березня

Оборона Авдіївки: репортаж з окопів поблизу фронтового міста, - ФОТО

Оборона Авдіївки: репортаж з окопів поблизу фронтового міста, - ФОТО

"На землю!"

Кулеметну чергу, що свистить над голими кущами, перериває вигук бойового медика на ім'я Петро. П'ятеро людей, серед яких троє військовослужбовців і двоє журналістів УП, падають на сніг.

До команди Петра цей звук – дзвінкий почерговий вихід набоїв зі стрілецької зброї – здавався далеким і, як завжди хочеться вірити, був "не по тобі". Але не цього разу.

– Усі цілі? – після перших секунд на землі питає Петро. 

– Плюс, так, – на видиху кричать присутні. 

На вулиці стоїть глибока передранкова темрява, над головою – жодного натяку на дрон. Єдине, що світиться навколо – жовтий круглий місяць і окупований Донецьк за 10-15 кілометрів на горизонті.

Військовослужбовець, що замикає нашу невелику колону, підводиться, біжить уперед і за пару метрів падає в сніг. 

Петро командує робити так усім: останній у "лежачій колоні" встає, швидко біжить пару метрів і падає, чекаючи поки знову стане останнім. І так по колу. Усе це – у бронежилеті, касці та з наплічником, а у випадку військових – ще й з АК через плече.

Замість звуків кулемета видно спалахи на горизонті – це "виходи" артилерії.

– Блін, блін, – виривається з вуст пресофіцера, який підводить на них очі. 

Згодом спалахи переходять у звуки "приходів", але, на щастя, віддалених – цього разу не по нас. Але ж по комусь з наших?

Петро попереджає, що останні метри до пункту призначення ми знову будемо долати бігцем – попереду обстрілювана дорога.

 У мирному житті 200 метрів – дистанція на пару хвилин, яку ти проходиш ногами по асфальту. На війні – це 10-15 хвилин, половину з яких ти лежиш, не відриваючи щоку від снігу, і віддихуєшся, щоб подолати ще пару метрів. Ще хоча б пару метрів.

Так ми діставалися до позицій піхоти 110-ої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка поблизу Авдіївки. 

Ми провели з військовими 110-ки день і, окрім обстановки на напрямку й того, як працює піхота, хотіли показати ще дещо – як війна струшує наліт буденності зі звичних речей і дозволяє проживати життя навіть за кількасот метрів від ворога.

 Зв'язки у військкоматі, Авдіївка і Ромчин АК з підствольником

Пчих-пчих-пчих.

Військовослужбовець 110-ої бригади Сергій розпилює антисептик у металеву чашку і старанно протирає її паперовим рушником. Так він намагається убезпечити себе від спільного користування цією чашкою з сусідами по бліндажу – мишами. 

За пару хвилин до шостої Сергій наливає в протерту посудину кип'яток для своєї першої ранкової кави. Запах розчинного "Якобса", який у мирному житті доживає віку на базарах маленьких міст, на війні означає одну з найприємніших речей – ранок настав.

 

 

Воду в бліндажі можна нагріти в два способи – на невеликій пічці, куди можна поставити чайник, або над газовим балоном, де є підставка для металевого кухля
всі фото: Дмитро Ларін

Колишній боєць батальйону оперативного призначення та працівник Артемівського СІЗО, до 24 лютого минулого року – далекобійник і фермер, уже рік провів на позиції N на Авдіївському напрямку. 

Після 24 лютого Сергію довелося підключити свої старі зв'язки з військкомату. Правда, не для того, щоб "відкосити" чи потрапити в елітний підрозділ, а щоб переконати дружину – його час воювати настав:

– Я приїхав з рейсу 4 березня, посидів, подумав, що треба йти захищати свою землю – я ж з Лимана! Пішов тихенько у військкомат, де в мене є знакомі хлопці, і договорився, що вони мені подзвонять з неізвєсного номера. В нужний день вони так і зробили, після чого я сказав дружині: "Всьо, мамка, нада їхать у воєнкомат!".

У військкоматі Сергія розподілили у новостворену 110-ту бригаду. З березня 2022-го – це основний підрозділ, який обороняє багатостраждальну Авдіївку поблизу Донецька. 

Місто коксохіму, яке пережило 8 років АТО та ООС, за рік після великого вторгнення Росії перетворилося на місто вічного вогню. Тут щодня падають російські снаряди, ракети та авіабомби.

Як і в разі з Бахмутом, росіяни намагаються обійти Авдіївку по флангах і взяти її в кільце. Штурмові дії з початку 2023-го, за даними УП, дозволили окупантам захопити Опитне та Водяне на південь від міста й розширити зону наступу на Красногорівку та Веселе на півночі. 

За спостереженнями Сергія, на їхній ділянці Авдіївського напрямку стоять "ДНРівці", зокрема штурмовий батальйон "Сомалі". 

– Зараз вони трохи посунулися, бо по наших позиціях пройти не вийшло – тепер штурмують хлопців в інший бік від Авдіївки. Хоча один раз у парі кілометрів від нас вони таки заскочили… – пригадує Сергій. 

– Та вони сюди кілька разів заскокували, і "бехи" їхні теж, – додає його побратим Коля, що прокинувся від наших розмов у бліндажі. 

– Я думав, хлопці брешуть, що до них зайшли на позицію – ну, як це так? – обурюється Сергій. – А оказується, там дехто побоявся, відійшов і нікому про це не сказав. Того їх десь шестеро зайшло і сиділо собі. Але нічого, ми за часік їх звідти вибили. 

 

 

Коля та його "кімнатка" на другому поверсі двоповерхового ліжка

Той "похід" приніс Сергію та Колі два автомати та РПГ, а росіянам – кількох "трьохсотих". Попри це, хлопці називають його поразкою – бо не вдалося взяти полонених.

– Тоді було б кому копати, – посміхається Сергій. 

Якби слова можна було класти на ваги, з вуст українського військового слово "копати", що означає робити найбільш фізично виснажливу й емоційно монотонну роботу, важило б приблизно, як танк.

О пів на сьому Сергій ставить чайник, щоб закип'ятити воду для другої ранкової кави, й розповідає, що відходити з Авдіївки, яким би сильним не був натиск росіян на фланги, не можна. Вибити росіян звідси буде нереально. 

– Це так само, як з Бахмутом – порівняно зі Слов'янськом він вважається висотою. Якщо візьмуть Бахмут, вони ж на 15 кілометрів у бік Слов'янська будуть розносити все в пух і прах. Понятно, що нашим хлопцям не хочеться відходити, бо багато їхніх погибло, тепер віддати – совість загризе, – пояснює Сергій.

І додає:

– Оцей автоматік, – показує він на автомат Калашникова з підствольником, що стоїть біля його імпровізованого ліжка, – побратима мого "двохсотого", Ромки – я його носю як талісман. Ми тут з першого дня разом були. Так само і в хлопців – по любому єсть якась гордость за наших пацанів.

Побратим Сергія на ім'я Роман загинув минулої весни від прямого влучання протитанкової керованої ракети (ПТУР) у бліндаж. Ще двоє військових отримали поранення: одного, з відірваною нижньою щелепою, комісували, інший – повернувся на фронт.

У Роми залишилася дружина та двоє дітей. У Сергія – його АК з підствольником.

6 літрів бограчу

За п'ятнадцять хвилин до сьомої зі словами "кава без цигарки, шо чай без заварки" Сергій з металевим кухлем у руці виходить на вулицю. Він присідає, ставить чашку на багажник велосипеда, яким на позицію підвозять газові балони, і робить першу затяжку. 

 

 

Сергій за своєю другою ранковою чашкою кави 

Передранкова темрява вже змінилася ледь блакитним небом – з обох боків починають літати дрони, а за ними – працювати артилерія та авіація. Ходити по окопу треба швидко, тримаючи дистанцію та зігнувши спину, підтюпцем.

– Про що ви думаєте зазвичай за ранковою кавою? – у пів голоса, щоб не створювати зайвих звуків у посадці, питаємо в Сергія.

– Про дружину і дітей. Я їх дуже рідко бачив. Тепер сказав: війна закончиться – у дальнобой більше не піду. У мене ж земля була – наберу чуть більше землі й буду нею займатися, – відповідає він.

Навесні 2022-го, перед окупацією свого села поблизу Лимана, Сергій встиг вивезти і продати зерна на 170 тисяч гривень. Більшу частину суми, не шкодуючи грошей на дитячі забаганки й місцеву кухню, витратив у Буковелі під час недавньої відпустки.

Бо для деяких речей чекати завершення війни не обов'язково.

– Банош мені не зайшов, а от бограч – я шість літрів того борщу купив! Думав, пацанам сюди привезу, але за два дні весь з'їв. Дружина пів Полтавської області об'їздила, щоб ті всі інгредієнти знайти і зварити новий, – пригадує Сергій.

Путівку, яка покрила житло і харчування, йому видала військова частина.

– О, хазяїн іде, – киває Сергій за наші спини, де до бліндажа неквапливо наближається чорно-білий кіт. – Шо там, Кузя, чужі? Ага, я бачу, заходь давай, не мерзни.

І Кузя вирішує не мерзнути.

 

 

Сергій зі словами "Попроси, як ти вмієш" пригощає Кузю ковбасою в бліндажі. Просіння має форму короткого "няв".

Повітря

О 8:59 по рації проходить повідомлення: "Увага, увага всім позиціям. Повітря! Усім в укриття!".

У них там є світло

Головне завдання піхоти на цій позиції – спостерігати. Кілька годин, поки йде зміна, дивитися поперед себе й за наявності ворога – піхоти, техніки чи дрона у повітрі – швидко доповісти про нього командиру.

Якщо ж ворог прорвався на позицію, як в історії про "похід" Сергія та Колі, треба втримати оборону. 

– Кожен день вони десь пробують пройти, прощупують. Нам тут не скучно, – окреслює обстановку військовий на ім'я Дмитро, який чергує на одному зі спостережних пунктів ("еСПешок"), які нам показує Сергій.

– Добрий день, – вітається з ним Петро, який супроводжував нас під час "ранкової пробіжки".

– Як ви після нашого забігу? – питаємо в нього.

– Я – нормально, я вобще з отпуска приїхав, – відповідає він так, ніби жоден обстріл не в змозі затьмарити післясмак його відпустки. 

 

 

На передньому плані – Дмитро, який розповідає про завдання піхоти, на задньому – Петро, який заводив нас зранку на позицію

Слово "відпустка" з вуст українського військового – повний антонім до слова "копати". Воно пахне домом, часто – дівчиною або дружиною, випраною в машинці постільною білизною, сирниками чи кавою з автомата. Найкраще слово на світі.

– А ви як? – питає в нас Петро.

– Треба більше бігати, – робить зітхаючи висновок фотокор УП.

– Але пулі таки літають над головою, – продовжує Петро.

– Ага, я б там не бігав, я б там тільки повзав, – додає усміхаючись фотокор УП.

– Я до війни взагалі дуже мало ходив, я їздив. Якби мені в туалет заїзд побудували, я б і туди на машині їздив, – сміючись, долучається до обговорення Сергій. – А зараз поїхав до сім'ї у відпустку, ходимо по Полтаві, а жінка каже: "Куди ти біжиш?", а я їй: "Мамка, я так ходю, у нас у розвалочку не підеш". 

На кілька секунд, поки сонце засліплює горизонт, Сергій вилазить з окопу й показує лівою рукою в далечінь – приближуємо її довгим об'єктивом і бачимо кілька будинків із цілісінькими дахами та стінами. З цієї "еспешки" добре видно окупований населений пункт M.

– Вночі це все ще й світиться, у них там світло є – а розказують, що ЗСУ розбиває города, – обурюється Сергій. – А в Авдіївці люди виживають, як можуть, бл*ть. 

 

 

Сергій оглядає, чи безпечно визирнути з окопу. Світає

Бах

О 10:08 по рації проходить повідомлення: "Пі*орський вертольотик, воздух, воздух". За ним роздаються три глухих вибухи. Бах, бах, бах.

Ікона

Людиною, яка найбільше хвалить усіх на позиції, є Петро. Для цього йому треба небагато – щоб хлопці не хворіли й носили аптечки, які Петро їм перепакував, прийшовши працювати на "нуль".

– У когось ті аптечки були настільки переповнені, що в докторів на гражданці таких, певне, нема. У Кольки он навіть дві є – одна тут і одна дома, – сміється в одному з бліндажів Петро, киваючи на Колю, який зайшов у гості.

На підтвердження своїх слів Петро знімає з бронежилета Колі "кетівський" сертифікований турнікет і каже: "Ось!". А на запитання, які турнікети у хлопців були раніше, відповідає зітхаючи: "Китайські".

 

 

Петро з гордістю розповідає, що перейшов працювати з тилу на "нуль"

Єдиним, хто опирається праведним настановам Петра, є військовослужбовець на ім'я Віталій. Своїм головним оберегом на війні він називає ікону Божої матері з дитиною на руках. 

Дійшовши до його "еспешки", бачимо, що ікона висить просто на земляній стіні окопу.

– От були мене все мінами обложили, а ікону ні разу не зачепили! – переконує в дієвості свого оберегу Віталій.

Тим часом по рації, що висить біля тієї самої ікони, передають, щоб ми говорили тихіше.

– У нас тут снайпер зазвичай порабатує, – пояснює Віталій.

 

 

Віталій зазирає в бліндаж, де Іван нахвалює своїх хлопців, а за кілька хвилин уже веде нас показувати свою "еСПешку"

Кого не вберегла (чи навпаки?) ікона Віталія, то це його побратима Івана – двометрового здорованя в білому маскхалаті й без двох пальців на правій руці. Замість Божої матері з позиції його евакуював Петро.

– Був прильот у 50 метрах, і мене накрило, – спокійно пригадує Іван, який нині несе чергування. – Проникаюче поранення печінки, легенів і контузія легень. Пів року на відновленні й потім повернувся сюди. До кінця війни моє місце тут. 

Того самого 24 лютого Іван прокинувся від обстрілу свого двору на околиці Харкова. За сусідньою стінкою у цей час спала його шестирічна дитина. Він вивіз сім'ю до Ужгорода, повернувся в обстрілюване російськими ракетами місто й пішов у військкомат. 

Щоб якомога менше шестирічних дітей зустрічали свої ранки так.

По поверненню у бліндаж Віталій з порогу питає в побратимів, чи є "вдома" ананаси і, відкривши жестяну банку з консервованим фруктом, починає наминати його виделкою. 

За пару хвилин, закінчивши зміну, у бліндаж повертається й Іван. Вцілілою лівою рукою він знімає з себе автомат, каску, балаклаву, бронежилет і білий маскувальний халат. Права долоня лишається в рукавиці.

 

 

Медик Петро (ліворуч) та піхотинець Іван (праворуч), який повертається з чергування. На момент евакуації, після важкого поранення, Іван важив приблизно 100 кілограмів

У бліндажі ледь-ледь пищить кількамісячне кошеня. На відміну від Кузі, воно домашнє – його пухнасті лапи не переступають межі бліндажа.

 

 

Іван після чергування обіймає тутешнє "домашнє" кошеня. За словами військовослужбовців, йому 3-3,5 місяці

Птічки

Оазисом мирного життя на цій позиції є "еСПешка", де військові підгодовують пару десятків повнотілих синичок. 

 

 

Сергій, який показує нам тутешні "еСПешки", годує синичку з руки
 

 

В очікуванні своєї черги на насіння

Спочатку пташки сідають на заповнені піском мішки з лого "Нової пошти", потім спускаються на магазин автомата, що спирається на ці мішки, а потім – здзьобують з підлоги саме насіння.

– А як я тут сам, то вони в мене навіть з руки їдять, – розказує Коля, що заступив на чергування.

Чужих на позиції тут відчуває не лише чотирилапий Кузя.

– На дев'ять часов птічка чия? – Питають у Колі по рації вже про інших, більш небезпечних, пташок.

– Небо спільне, небо спільне, – відповідає їм Коля, що означає "працюють наші дрони".

 

 

Трохи пізніше Колі передають по радійці: "Відбій радіотиші, відбій радіотиші". Коля відповідає: "Плюс, прийняв"

"Птічки" – один з найбільш частих об'єктів спостереження наразі, пояснює Коля. Нещодавно його побратимам вдалося підбити ворожий дрон за понад 700 тисяч гривень і затягнути його на свої позиції. Зараз він на перепрошивці в Києві.

Коля, як і кілька його побратимів, з якими ми встигли познайомитися, приїхав на війну з-за кордону, де був на заробітках. На Франківщині побачився з 11-річною донькою, відправив її з дружиною в Польщу і пішов у військкомат. До 24 лютого мав досвід служби в армії – там навчився бігати по 3-5 кілометрів, стріляти з автомата і кидати гранати.

Перші три-чотири місяці навколо Авдіївки Коля називає страшним сном – постійний наступ ворога, копання окопів, відсутність зв'язку. А зараз звик – між прольотами ворожих дронів він годує синичок з руки.

На запитання, чи планує повертатися після війни за кордон, Коля каже, що поки про це не думає:

– Зараз треба вигнати ворога до кінця. Тих братів, що за нашими спинами, дуже важко заставити йти нас підмінять, розумієте? Вони цього не зроблять.

Будем плакать

"Як ви уявляєте собі завершення війни?".

Почувши це запитання, Сергій і Коля помітно розгублюються. За рік війни вони жодного разу про це не думали. Не уявляли. 

Між собою жартують, що хочуть звільнити хоча б один населений пункт, наприклад Горлівку. Аби на запитання дітей і онуків "А де ти воював?" не відповідати "У посадці".

– Треба, щоб після війни лишився прапор, форма, – починає роздумувати Коля.

– Нє, форму отдам нахрєн, – протирічить йому Сергій.

– Так а дітям шо покажеш? – питається Коля.

– Медалі, флаг – і хвате, – відповідає Сергій. – Я б такий, що ліг тут спати, – спирається він на своє тверде дерев'яне ліжко, – а в радєйку кажуть: "Усе хлопці, війна закінчилася! Збирайте манатки, у*обуйте на*уй додому!" Я даже заплачу, мать його так!

– Та будемо плакать! – погоджується з ним Коля. – Я собі вже хочу представити, як ми дійдемо до красної звєзди (до Москви – УП). 

 

 

Зброя чекає 

***

На в'їзді в Авдіївку нас зустрічає палаюча багатоповерхівка – снаряд залетів на 5-6 поверх, полум'я розійшлося по найближчих кімнатах. Здалеку може здатися, ніби в когось просто занадто яскраво горить світло.

Але світла тут немає вже давно.

За пару тижнів після приїзду журналістів УП росіяни посилили наступ на Авдіївку. 

Герой цієї історії на ім'я Віталій загинув. Ще кілька хлопців отримали поранення, дехто – дуже важкі. "Ми тримали позиції до останнього", – сказав у голосовому повідомленні один зі згаданих тут військовослужбовців.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Авдіївка #війна #ЗСУ
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...