• Головна
  • Від піарниці до шеф-кухарки ресторану: як українка підкорює канадійців, готуючи хінкалі під класичну музику
14:29, 12 листопада 2023 р.

Від піарниці до шеф-кухарки ресторану: як українка підкорює канадійців, готуючи хінкалі під класичну музику

Філологиня за освітою, піарниця та журналістка Лариса Поліщук в новій для себе країні, куди вимушено переїхала через повномасштабне вторгнення росії в Україну, вже рік як освоює нову професію та «розчиняється» в ній. Разом із 85-річною мамою, двома доньками, котом та собакою  жінка наразі мешкає в Канаді та працює шеф-кухаркою.

«Свого часу я мріяла жити в Канаді, але не склалося. Але думки про еміграцію - це одна річ, а вимушена імміграція, якої ти не хотів, - зовсім інше. Все моє життя залишилося в київській квартирі, і вона стояла понад рік закрита. Нещодавно отримала свій перший пакунок з України. Я розбирала речі і плакала… воно настільки дороге серцю», - розповідає пані Лариса, яка поділилася своєю дивовижною історією з кореспонденткою 62

Переїзд до Канади 

Війну родина зустріла в Києві. У молодшої доньки Лариси, як раз вночі була лекція (дівчина навчається у виші на іншому боці планети), коли пролунали перші вибухи. Однокурсник написав, що бомблять аеропорт Бориспіль, що почалась війна. «Я взагалі думала, що мені щось сниться… Коли мене дитина розбудила і я зрозуміла, що це не сон, що це дійсно відбувається - для всіх це було шоком», - згадує жінка. Родина не планувала покидати столицю, попри те, що мешкали на Оболоні, і в житловий будинок біля них влучила ракета, а потім і в торгівельний центр поряд. Жінка розповідає: було страшно та морально дуже важко. Рішення виїхати до Канади родина Лариси прийняла спонтанно, коли дізналися, що країна відкрила програму прихистку для українців.

Спакувавши поспіхом речі, жінки разом з домашніми улюбленцями сіли в машину і вирушили в дорогу. Зі столиці родина виїхала на світанку, як тільки закінчилась комендантська година, аби встигнути приїхати до Львова до тієї ж комендантської. Шлях з Києва до Львова замість звичних 5-6 годин тривав 12. 

Там їх зустріли знайомі знайомих, поселили в своєму будиночку в селі біля Львова. «В ту ніч спершу ніж відпочити, треба було дрова нарубати, пічку розтопити, води наносити… А вода на вулиці, в колодязі… Я сиділа цілу ніч, після цієї 12 годинної дороги, і топила пічку, аби мої хоч якось зігрілися», - розповідає Лариса. В цьому селі родина перепочила два дні та поїхала до Словаччини. По дорозі до кордону Лариса дізналась, що на Львів полетіли ворожі російські ракети.

«Інколи виходить так, що твій мозок намагається викреслити негативні спогади. Але все одно сни якісь сняться… Коли надворі гроза, ти її сприймаєш більш гостро. Коли чуєш літак - для тебе це не просто літак, у тебе вже реакція тіла зовсім інша, і вона напевно залишиться назавжди. Я не знаю, чи можна цього позбутися, напевно, ні», - розмірковує пані Лариса.

Два місяці Лариса з мамою і доньками були у Словаччині, чекаючи на канадські документи. «Так вийшло, що нас взяли «під крило» дві родини, що дружили між собою. Одна з жінок мала свій невеличкий салон фізіотерапії, і тимчасово припинила діяльність, прибрала все в ньому і пустила нас туди. Купила два двоповерхових ліжка і приготувала все, що потрібно, щоб нам було зручно. Та допомога була дуже цінною, і я не втомлююся дякувати цим двом родинам, які опікувалися нами в Європі», - ділиться спогадами Лариса.

Адаптація до нового життя

Лариса пригадує момент приїзду та усвідомлення того, що вони буквально з пустими руками: «Ми виїхали з України з однією валізою на чотирьох. Валіза з речами наших тварин була більша за нашу. Але скрізь на нашому шляху знаходилися добрі та щедрі люди, які казали – беріть, воно вам потрібно більше!». 

23 травня 2022 року сім’я Поліщуків прилетіла до Канади, до міста Вінніпег, що розташоване в провінції Манітоба. Це місто, до речі, відіграє важливу роль в історії української еміграції в Канаді – саме тут розташовані головні офіси українських установ, зокрема, штаб квартира Конгресу Українців Канади. 

«Ще у Словаччині ми знайшли житло в Канаді завдяки українському пастору католицької церкви Ігорю Шведу. Він у Фейсбуці поділився інформацією про фірму, яка пропонує житло українцям на прийнятних умовах, - пояснює пані Лариса. - Я просто йому написала, він нас сконтактував. І тільки за півроку  ми нарешті познайомилися особисто – пан Ігор був гостем на святі, яке його родичі влаштували в ресторані, де я працюю». 

На початку свого перебування в Канаді жінка уявлення не мала, чим саме буде займатись в новій країні. «Мені дуже пощастило, тому що через три тижні після того, як ми приземлилися, я знайшла роботу», - каже вона.

З піару – в кулінари

«Більше 30 років я була журналісткою, піарницею, а зараз тут я - шеф-кухарка грузинського ресторану», - приголомшує пані Лариса. Свій професійний шлях вона розпочинала після закінчення навчання на філологічному факультеті в Донецьку, і декілька років працювала в регіональних газетах як журналістка і рекламістка. Потім її родина перебралася до Києва, де пані Лариса 18 років будувала успішну кар’єру. Зокрема, працювала в компанії «Укргазвидобуввання» НАК «Нафтогаз України» заступницею начальника департаменту комунікацій. 

Свого часу наша героїня разом з доньками проходила тренінг від шеф-кухаря Ектора Хіменеса-Браво в Києві, бо любов до кулінарії у жінки була завжди. «Колись в Донецьку мої друзі відкрили грузинський ресторан, і тоді я їм всіляко допомагала. Там я починала робити свої перші професійні кроки в кулінарії. Мабуть, тоді і народилася у мене мрія мати власний ресторан», - пояснює Лариса. 

Лариса Полищук і її доньки на курсах у Гектора Хіменоса Браво

Пройшло близько 30 років – і мрія майже здійснилася: канадійський ресторатор Лендіс Генрі повірив у кулінарні здібності Лариси та запропонував їй очолити заклад грузинської кухні у Вінніпезі. «Коли він мені сказав, що ми можемо спробувати співпрацювати, я була неймовірно щаслива. Безперечно, я вважала себе досвідченою кулінаркою, але все життя я працювала як піарниця! Я йому чесно розповіла, хто я, що вмію, що знаю, ми обговорили деталі -  і він повірив у мене. Я щиро вдячна йому», - каже пані Лариса.

Звісно, Лариса сумує за минулим. І весь час намагається бути в якихось дотичних проектах, зокрема, допомагала готувати матеріал для публікації в журналі про ресторан, у якому працює. «Певною мірою я сумую за спілкуванням, - зізнається Лариса. - Тут мене підтримує та надихає команда українок, з якими я працюю. Також мотивує спілкування з відвідувачами ресторану. Бувають різні ситуації, я завжди спілкуюся, намагаюся зробити все, щоб люди залишилися задоволеними і поверталися до нас. Для мене це дуже важливо. Отримую енергію саме від людей, особливо коли це великі банкети – люди вдячні, вони мене обіймають, дехто навіть руки цілує, висловлюючи подяку – це нереально».

Майже півтора рока Лариса працює в ресторанному бізнесі в Канаді, і встигла навіть отримати офіційну освіту шеф-кухарки грузинського ресторану. Розповідає, що незважаючи на труднощі, які її спіткали її в момент іспитів, з жагою та пристрастю готувалась до екзамену. 

Не робота, а покликання

За словами Лариси місцеві, що відвідують ресторан «Сапераві», не завжди усвідомлюють, чию кухню він презентує, плутають Грузію із американським штатом Джорджія. Ларисі доводиться пояснювати різницю, показувати як виглядає прапор Грузії, проводити експрес освіту, так би мовити. 

 «В Канаді інші продукти, немає, скажімо, сиру сулугуні – тому доводиться шукати, що з чим поєднати, щоб отримати потрібний смак, текстуру, - пояснює шеф-кухар «Сапераві» Лариса Поліщук. – Знали б ви, скільки експериментів на кухні я провела із різними марками борошна перш ніж знайшла таке, з якого можна робити тонке еластичне тісто для хінкалі!». 

Буденне життя ресторану і обов’язки шефа не дозволяють експериментувати в робочій час, тому Ларисі доводиться займатися вдосконаленням у власний (єдиний!) вихідний.  «Іноді я приходжу на кухню, коли там нікого немає, вмикаю улюблені оперні арії – і починаю чаклувати, - розповідає вона, - місити тісто на хінкалі, хачапурі або на торт «Наполеон». До речі, жінка дуже шкодує, що у Вінніпезі немає оперного театру, бо знає і любить музичне мистецтво.

За словами Лариси Поліщук, наразі в неї суто українська команда – три прекрасні професійні дівчини, що переселилися з України з початком повномасштабної війни. Всі офіціанти теж українці, і тільки власник ресторану та його син канадійці. 

Наша героїня каже, що кухня – не робота, а життя, покликання. «Я безмежно вдячна моїм донькам та мамі за постійну підтримку і віру в мене. Власнику «Сапераві» - за довіру, можливість реалізації моєї мрії, підтримку усіх задумів», - каже пані Лариса і зізнається, що тепер її амбітна мрія – отримати для закладу найвищу ресторанну нагороду, зірку Мішлен. 

Спосіб життя

Хоча Лариса і знала англійську мову до переїзду, але все ж таки комунікувати з людьми, кожен з яких має власний акцент, іноді буває складно. «Коли ти приїжджаєш в чужу країну і починаєш розмовляти з людьми, які так само приїхали сюди з інших країн, то виявляється, що у тебе зовсім не той рівень знання мови, який тобі здавався», - каже наша героїня, яка чекала можливості навчатися на курсах майже рік. І от тільки тепер вдосконалює мову в коледжі. 

А ще - волонтерить в некомерційній благодійній організації NEЕDS та допомагає дітям з різних країн, які не володіють жодною мовою, крім своєї рідної, адаптуватися та опанувати англійську. «Декілька слів навіть на фарсі довелося вивчити», - каже українка, пояснюючи, що в Канаді дуже розвинений рух волонтерства.

 «Якщо ти хочеш знайти хорошу роботу і якщо у тебе є досвід волонтерства – це буде плюсом. Тут волонтерство – це спосіб життя суспільства».

Олена Черкун, фото предоставлені героїнею матеріалу




Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Оголошення
live comments feed...