Від історика до воїна: поранений боєць ЗСУ Вадим Джувага 11 років воює за Україну

Воїн 53-й бригади ЗСУ Вадим Джувага почав захищати Україну від російської навали ще у 2014 році. Тоді, коли ще більшість українців не усвідомлювали, що анексія Криму та війна на Донбасі - тільки маленька частина путінського плану по захопленню всієї України. А до цього він багато років був учасником українського патріотичного руху. Брав активну участь у подіях на Майдані під час Революції гідності.

Зараз Вадим Джувага після важкого поранення проходить лікування у госпіталі на Тернопільщині. Як історик та журналіст з Донеччині став воїном та який досвід отримав на своєму вже майже 11-річному бойовому шляху під час війни пане Вадим розповів 62.ua в ексклюзивному інтервʼю.

Боротьба за українську ідентичність Донбасу

- Я народився на Донеччині у місті Маріуполь, а виріс у Шахтарську. Завжди був патріотом України — мій батько відомий на Донбасі український поет, а мати гречанка. була в українському національному питанні ще жорсткіше, ніж батько. Мені не подобалось, коли мою рідну мову зневажали у моєму рідному місті. Взагалі на Донеччині бути українським патріотом у 90-роки минулого сторіччя було досить складно. Бувало, чув зневажливе:"А по-человечески можно? Російською тобто. Я відповідав, що росіяни не люди, а людська мова - українська. Мало не до бійки доходило

Памʼятаю, ще до референдуму 1991 року приїхав до батьків, а хтось в автобусі по дорозі в Донецьк почав кричати, що «Донбасс — русская земля». Я тоді не витримав та сказав: «Заткнись! Донбас — це українська земля». На диво, цей чоловік дійсно примовк.

Вадим Джувага на Азовському морі

Взагалі на ті часи розклад сил на Донбасі був приблизно такий — активна проукраїнська меншість та трохи більше проросійська, а основна населення 70-80% відносилась до так званого болота, якому було не дуже принципово, яка у них національна ідентичність. Як мені сказала одна співачка в Маріуполі - «а ми на каком надо, на том и споем».

Став до лав «Азову» у 2014 році

- Ще в 1997 році я став до лав УНСО. Там познайомився з наукознавцем Миколою Березовим, чоловіком тоді відомої журналістки, а зараз теж воїна ЗСУ Тетяни Чорновіл. Він, як відомо, загинув влітку 2014 року у бою з російськими окупантами в Іловайську. Ми тоді, у 2000-му, створили невелику групу із студентської молоді і почали готуватися до майбутньої війни. У кожного були карти Донецької області і прикордонних регіонів. Ходили в походи вихідного дня на 42 км, вивчали терен. Такі ж карти з російського боку я купував і привозив з Таганрогу. Ця група в більшості пішла до «Азову» або в ЗСУ ще на початку агресії, у 2014-му. Деякі навічно залишилися у Маріуполі, захищаючи рідне місто у 2022-му. У 2013 деякий час був на Майдані. Одним разом був у патрулі з майбутнім Героєм України Мишком Жизневським.

Вадим Джувага під час Революцї Гідності

У 2014 році, коли у Маріуполі почалися так звані мітинги «руської весни» деякі патріотичні представники СБУ порекомендували мені тимчасово виїхати з міста, бо не могли гарантувати мою безпеку. Я виїхав до Києва — де з початку волонтерів та займався журналістикою. А потім почався рух добровольчих батальйонів, які прямо з Майдану шли захищати Донбас. Тоді саме я записався до перших підрозділів «Азову». Наші декілька рот були придані 25-й десантно-штурмовій бригаді.

Брав участь у звільненні Єнакієвого, Бунге. У складі бригади у липні 2014 року я і дійшов до рідного Шахтарська. Не знаю чому, але ми вимушені були штурмувати місто з невигідних позицій, з низини. У цей час арта бойовиків зайняла зрізану верхівку терикона шахти № 12 і дуже сильно накривала наші наступаючи підрозділи.

Вадим Джувага під час АТО на Донбасі

Тоді буда страшна спека, води не вистачало, бо не було підвозу. І я там попросту попив води з річки та підхопив дизентерію, як і ще четверо моїх побратимів. На наступний день температура під 40 градусів і нас евакуювали в тил. Так що тоді я встиг повоювати близько тижня.

Повернення в Маріуполь та війна на волонтерських засадах

- Після одужання я повернувся до Маріуполя, де разом з друзями став до лав місцевої Самооборони. Ми займалися військовою, топографічною та політичною підготовкою. Розповідав хлопцям про історію Донбасу, часто виступав перед учнями в школах задля патріотичного виховання молоді. Тоді більшість так званої «ватної» публіки звалила з Маріуполя в окупований Донецьк. Навіть деякі представники влади, які ходили з колорадськими стрічками, стали демонструвати нечувану лояльність до України. Як наприклад, тодішній мер міста Юрій Хотлубей. Колорадську стрічку він десь «загубив» і став ходити зі значком «Слава Україні! Героям слава!». Я його тоді раз зустрів і запитав: «Ви раніші дещо інше носили?». На що він відповів: «Ви помиляєтесь».

Вадим Джувага під час інтервʼю ЗМІ в Маріуполі

У 2014 році ще можна було повоювати у якості добровольця на свій розсуд. Приходиш до командира, отримуєш зброю і воюєш. Але в разі, коли тебе вбʼють або поранять, то ніхто ні підтвердить, що це дійсно сталося у бою.

Памʼятаю, як привезли до лікарні пораненого з Широкіного, а лікарі пишуть у висновках «виробнича травма» замість «вогнепальне поранення». На наші зауваження відповідають: «Нічого не знаємо. У нас така інструкція».

Приходилось показувати на автомати, як останній довід, щоб лікарі писали правду. Тоді наше суспільство не в законодавчому, не політичному і навіть у моральному плані було зовсім не готовим до війни.

Підписання контракту та війна на Донбасі

- У квітні 2019 року підписав контракт з 53-ою окремою механізованою бригадою імені князя Володимира Мономаха. Щоб пройти ВЛК, прийшлося підключати знайомих, бо у лікарів були претензії до мого здоровʼя. Це зараз комісії пропускають усіх без проблем, а тоді перевіряли по-справжньому. У маріупольському військкоматі працював мій учень Роман, який допоміг вирішити цю проблему, на жаль, він загинув під час війни.

Вадим Джувага

Після навчання у навчальному центрі «Десна», влітку 2019 року, потрапив до Торецька, де нас діставали обстрілами росіяни. Сидіти під обстрілами, якщо відповісти нічим, крім АК, ще те задоволення. Обстріли, а потім артдуелі тривали до самого «перемир’я» 2020-го. Наша бригада тримала тоді фронт довжиною у сто кілометрів. Потім двічі були на полігоні: з початку на Орловському на Дніпровщині, згодом на Яворівському..

У листопаді 2021 року знову повернулися на те ж місце. І вже стояли на березі Кальміусу до самого повномасштабного вторгнення.

Перший дні повномасштабного вторгнення

- Чекали вторгнення 17 лютого, але почалося 19-го. Росіяни важкою артилерією прасували передній край майже дві години. Ми тоді були біля залізничної станції Карань під Волновахою, де наш зенітний підрозділ прикривав піхоту та танковий батальйон. А вже полізли через Кальміус 24-го.

Десь у пʼятій ранку наш зампотех (заступник комдива з озброєння) прочитав офіцерський чат і передав нам новини про початок повномасштабного наступу словами: «Вітаю хлопці, війна почалася!».

Але поки росіяни не підтягнули танки, переправитись через річку не змогли. Потім під наступом переважаючих сил ми почали відступати, а за нами гналися російські танки, яких було видно в біноклі.

«Чотирикутник щастя» на Донбасі та поранення

- Пізніше почалася битва за Волноваху, де ми затримали загарбників на 2 тижні. Потім був Вугледар. Обороняли Бахмут до кінця 2022 року. Пізніше нас вивели на переформування у Миколаївську область.

Воював рік під Авдіївкою аж до кінця березня 2024 року. Так що обійшов весь так званий «чотирикутник щастя».

Є такий жарт: «чотирикутник щастя – Волноваха, Вугледар, Бахмут і Авдіївка» - місця найстрашніших боїв цієї війни. Втрачав друзів, виконували бойові задачі та воював у бліндажах із нашестям мишей, яких ловив голими руками.

Вадим Джувага на фронті

Потім нас вивели у Сумську область, де ми полювали за дронами та чекали нападу росіян до липня 2024 року. А потім Дружківка, Нью-Йорк, знову в Торецьк і у жовтні 2024 року ми опинилися на Лимані.

Перше поранення за 11 років війни

- До 16 квітня я був на позиції, де не скажу, а 16-го був вільний від бойового чергування - поголитися, скупатися, попрати речі тощо. Близько 9-ї ранку вийшов надвір прибрати сміття з хати, яку ми займали.

Кажуть, свого снаряду не почуєш. Так воно і сталось зі мною. Вибух. Чи мене штовхнуло в спину вибуховою хвилею, чи сам впав, не пам'ятаю. Піднявся, озирнувся. Біля мене величезний стовп чорного диму з пилом, передпокій в будинку розметено в друзки, знизу пробивається полум'я.

Першим ділом згадав, що в домі залишились речі п'ятьох хлопців, в тому числі і мої. Спробував проникнути в будинок через вогонь. Не вийшло, тоді побіг по двору, намагаючись знайти воду. Але що значить приватний сектор у місті - вода проведена в домі, а на вулиці жодного колодязя. І так по всій вулиці. Але поки шукав воду у дворі, в будинок прилетів ще один снаряд, який мені жодної шкоди не заподіяв. А ось перший, який вибухнув від мене в шести метрах...

Дивлюсь під ноги, бачу, що капці в крові. Дивуюсь, звідки взялася кров? Подивився на праву руку і трохи злякався. З руки текла кров. При цьому болі не відчував, але чомусь підняти руку не міг.

Після другого вибуху будинок розгорівся, вогонь піднявся вище даху. Дах почав стріляти шифером. Я опинився трохи не в той час і не в тому місці. Хоча впав би снаряд на 10-20 см ближче, то я б це точно сьогодні нічого не розповідав.

Вадим Джувага після поранення

Мене хлопці відвезли до свого будинку, стягли закривавлену тільняшку - єдиний артефакт з довоєнного маріупольського життя, перетягнули рану на руці. В цей час приїхав комбат і власноруч заклеїв пластиром рани на спині. Хлопці постелили в машині комбата, щоб я не заляпав кров'ю салон, і комбат повіз мене в сусіднє місто в госпіталь. Через півтори години після поранення я лежав вже на операційній каталці.

Висновок: сім ран на спині, попереку і на руці. Була підозра на зломане ребро, яка не підтвердилась. По більше б таких помилок. Попереду були госпіталі в Дніпрі і Здолбунові.

Про зміни на війні

- Війна за останні роки, навіть місяці, дуже змінилась. Ще у 2023 року деякі підрозділи взагалі не використовували дрони, то зараз - це головна зброя, як в ЗСУ, так і в росіян.

Набагато краще стало забезпечення армії. Памʼятаю, як багато років тому нам всім видали форму однакового розміру 57-го. Звісно, вона нікому не підійшла. І тоді волонтери нас одягли в бундес. Також каски та броники були за рахунок волонтерів та іноземного виробництва. Тепер ЗСУ забезпечені амуніцією вітчизняного виробництва.

Але і ворог багато чому навчився за роки війни. Ті хто вижили після низки мʼясних штурмів звісно стають більш ефективними бійцями. Їхня арта, яка на щастя, на початку війни постійно мазала, зараз стала набагато влучніше стріляти. Що, я, на жаль, можу сказати із власного досвіду.

Думки про можливе перемирʼя та втому від війни

- Я вважаю, що можливе перемирʼя стане передишкою для росіян. Вони накопичать сили та резерви, щоб потім, зробивши роботу над помилками, знову піти у наступ. З другого боку, це думка солдата з окопу. Звісно, і ми можемо опанувати нові технології, укріпити нашу лінії оборони, наростити випуск дронів та снарядів. Так що,мабуть, однозначної думки з цього приводу не має, але власне, я вважаю, що все ж це більше піде на користь ворогу.

Вадим Джувага з пухнастим побратимом

А взагалі в перспективі, як і колишній головна РНБО Володимир Горбулін, я впевнений, що звільнення Донбасу, Криму та Приазовʼя піде по хорватському варіанту, але треба буде дочекатись, коли росії з тих чи інших причин буде не до війни.

Про втому від війни я чую з 2014 року найчастіше від тих, хто не був жодного дня на фронті. Від тих, хто сидить у київських чи львівських пабах. Як жартують на фронті, найбільше втомлені від війни «герої оборони Буковеля» та середземноморських курортів.

Мої побратими вже багато років тягнуть цю лямку на фронті і ні кому не скаржаться. Бо тільки так ми можемо відстояти наше право на існування на власній землі.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Записав Роман Лазоренко