Як вірменська родина з Донеччини пережила дві війни та знайшла дім в Україні

«Вірменія – моя Батьківщина. Україна – мій дім».   19-річна скрипалька Кароліна Ваноян саме так написала на своїй сторінці в Інстаграм, де можна побачити відео з її виступами на вулицях міст України. Дівчина зізнається, що думає вірменською, але має найвищі бали на іспиті з української. Її родина, що колись рятувалася від війни та переслідувань під час етнічного конфлікту у Нагорному Карабаху, була знов змушена їхати через небезпеку з міста, яке стало рідним вже в Україні.

Можна скільки завгодно дискутувати про те, чи вважають національні меншини своїм обов’язком захищати новий дім й підтримувати Збройні сили. Або чи впливає країна походження на ставлення до сторін у цій війні. А можна просто розповісти історію звичайної вірменської родини з Донеччини, найстарший член якої багато років наказує своїм нащадкам: пам’ятайте, хто ви, але не забувайте, де живете.

Всі шляхи ведуть… до Краматорська   

«Мені тоді було шість років, - каже Карина Ваноян, згадуючи переїзд їхньої багатодітної сім’ї з Вірменії до Краматорська. - Відчуття було, що ми потрапили у прекрасне місто! Тоді воно ще було не таке розвинене, як зараз, але я пам'ятаю центральну вуличку з каштанами, яка називалася колись Кіма, а тепер Аероклубна». 

Карина, як і її сестра, пішла до місцевої школи №17. З п’ятого класу почали вивчати українську, тому з часом не тільки розуміти, а й говорити вміли непогано. Російську вони знали й до цього, бо життя у Радянському Союзі мало певні закони. І діти, на відміну від дорослих, й під час переїзду майже не відчули зайвого навантаження, зростаючи такими собі поліглотами.

«Переїхати до України -  це був свідомий вибір мого батька. Бо ще у 1981 році він навчався в Київському училищі імені Патона. Країна йому була знайома, а у Краматорську він мав кілька однокурсників, з якими продовжував спілкуватися», - каже жінка. 

Події перших років після переїзду для її доньки Кароліни вже більше схожі на родинні спогади, які переповідають від старших молодшим. Як, власно, й історії про далеку її Батьківщину, оповиті традиціями, піснями та смачними блюдами національної кухні. Бо вона народилася і зростала вже в Україні, у місті, де її батько є шанованим професіоналом, а мама – освіченою та активною громадською діячкою. Дівчинка пам’ятала як святкувати Вардвар, коли усі весело обливаються водою, але влаштовувала з друзями «дні спілкування українською мовою», бо вважала це важливим. Вона не забуває ставити свічку у День пам'яті жертв геноциду вірмен, і знає, коли на підвіконні вона має з’явитися на пам’ять про українських жертв Голодомору.  

«З розповідей я знаю, що принаймні одразу після переїзду мої рідні жили дуже бідно… Мама стала першою, хто в цій гілці моєї родини отримав вищу освіту: так вже заведено, що усі інші мали працювати «за сімейною справою», яка пов’язана з продажом м’яса, - говорить дівчина про те, що запам’ятала з розповідей рідних. -  Тато мій з Єревана, він старший за маму, і до Краматорська приїхав за своєю першою дружиною. У нього своя історія: у 16 років він вивчився у Рязанському військовому училищі, пройшов Афганістан, потім служив в Одесі – у приморському порті. І вже тут, розлучений, побачив якось мою маму, котра щоранку йшла повз його будинок – на навчання у ДГМА. Так, власне, Краматорськ з’єднав нашу сім’ю. І саме тут народилася я». 

Ми ті, хто вже бачив війну 

На питання, чи відчула вона певні флешбекі, коли у Краматорську з’явилися озброєні люди з триколорами у 2014 році, пані Карина відповіла – ні. 

«То було інше: війна на етнічному ґрунті зазвичай агресивна та жорстока, - пояснює жінка. -  А в Україні тоді ніхто не відчував, що взагалі починається війна. Зараз вона вже має інший характер, але тоді, на мій погляд, мало місце безвідповідальне ставлення до ситуації, коли на твою землю ступають люди з ворожими намірами. Цивільні не розуміли, що відбувається. Правоохоронні структури не мали достатніх повноважень, щоб щось по-справжньому робити». 

Карина з Кароліною, якій тоді було лише вісім, були змушені виїхати з Краматорська, коли в місті захопили відділок поліції та почали хазяйнувати незаконні формування. Батько, як причетний до правоохоронних структур, залишився у регіоні виконувати свої завдання. Одразу після звільнення міста, вони повернулися і зітхнули з полегшенням – вдома. 

«Мені важко навіть уявити, що відчувала мама чи тато, розуміючи, що йдеться знов про війну, - каже Кароліна. – Бо люди, котрі її бачили та відчули на собі, завжди матимуть на неї особливий погляд. Війна змінює. Батько знає, що таке втрачати друзів в боях. Його батьки пережили блокаду Вірменії, розповідали нам, як варили шкіряні ремені, щоб не померти з голоду, як опалювали пічку чоботами… А мама та її сім’я – що таке тікати з рідного дому через небезпеку та ненависть. Тому їм, як нікому, хотілося вірити, що все минулося – і ніколи знов не доведеться збирати «тривожу валізу», рятуючись від війни». 

Ті кілька років до початку повномасштабного вторгнення стали якісно новим етапом для багатьох мешканців Донеччини та Луганщини, яким пощастило жити в неокупованій частині. Тут помінялося все: від політики керування регіоном до особистих змін у свідомості звичайних людей.  

«Знаєте, наша периферія до війни не дуже розвивалася: усі кошти та сили зазвичай вкладалися у велике місто Донецьк, - каже жінка. – Я працювала з 2014 року в обласній адміністрації й була в громадській організації відділення Національного Олімпійського комітету України. І не те, що бачила, а брала участь у відбудові оновленої Донеччини. Бачила, як люди, які навіть ніколи не задумувалися, що таке патріотизм, зрозуміли для себе важливі речі, почали активно займатися волонтерством, говорити українською. Україна стала для нас звучати інакше!»

Вона каже, що розуміє, чому часто саме ті, кого росія завербувала на війну з-поміж мешканців окупованих територій, дуже агресивно ставляться до своїх земляків: навіть не усвідомлюючи, вони відчувають несправедливість, що навколо них - деградація, яку важко не помітити в окупації, а тут, навпаки, зміни, що додали якості життю. 

Коли у 2022 році знов довелося брати до рук тривожну валізу, уся родина щиро сподівалася, що це на кілька тижнів. Як, власне, й уся країна…

Навіщо скрипка в потягу, що рятує життя?   

Збираючи той мінімум, з яким можна було двом жінкам взяти в евакуаційний потяг, Карина суворо сказала донці: ніякої скрипки, це не річ першої необхідності! Але до купе, де разом з мамою та донькою з Краматорська вирушили ще десять людей, скрипка все ж потрапила.  

«Мені було 16, й скрипка саме була для мене тоді річчю першої необхідності, - посміхаючись, каже дівчина, - Ми потрапили до Трускавця. Це був березень, самий початок повномасштабного вторгнення, я була в депресивному настрої – для підлітки важко полишити звичне коло спілкування. Я вирішила не переходити в іншу школу, хоча розуміла, що доведеться вчитися дистанційно, і що в мене, скоріше за все, не буде навіть випускного».

Кароліна зізнається, що тоді її, як зараз кажуть, «поплавило». І вона зробила те, що могла: просто вийшла на вулиці Трускавця грати на скрипці. Здебільше – кавери пісень відомих українських груп та співаків, бо саме цього прагнула душа. 

«Це вразило. Записи почали викладати в соцмережі, містяни вже пізнавали мене, бо Трускавець - маленьке місто. Мене запрошувати на різні благодійні заходи - від церкви, наприклад, чи на День міста. До мене якось підійшли та запропонували вчитися в місцевій музичній школі – безплатно. І хоча я дистанційно займалася у Краматорській Школі мистецтв, вирішила вчитися й там, й там, - каже скрипалька. – Я отримала можливість зокрема грати з оркестром, керівник якого запропонував ще й займатися зі мною особисто». 

Так скрипка допомогла Кароліні подолати депресію та донести свої почуття через музику. В соціальних мережах записи її виступів швидко набирали багато переглядів, дівчину запрошували продовжувати музичну кар’єру навіть закордоном. Але вона обрала Україну та Київ. 

«І вирішила спробувати себе в міжнародному праві. У день, коли ми писали НМТ, у столиці тричі оголошували тривогу. Його хотіли навіть перенести на іншу дату. Але все вийшло добре: я здала на високі бали зокрема й українську мову та історію. І стала студенткою Київського національного університету імені Шевченка», - каже дівчина. 

Можу дарувати комусь надію? Буду!

А ще Кароліна зізнається: дуже серйозно думала про військову кар’єру. Бо війна не може залишити осторонь нікого. І якщо треба взяти у руки зброю – то чому не вона? 

«Але якось на одному з виступів, що ми з друзями влаштували для військових, я поділилася цими своїми міркуваннями з хлопцями, що служили там. І вони сказали: може, краще, ти грай? Бо якщо в тебе виходить через музику допомагати триматися іншим, то це не менш важливо, ніж стріляти, - розповідає дівчинка. – Особливо я це відчула, коли ми грали у шпиталі для поранених. Ти шкірою відчуває їхнє напруження, тривогу, інколи – відчай. І потім бачиш, як змінюються очі – хоч на хвилину, хоч на мить. Якщо я можу комусь дарувати надію, то буду це робити!»

Зараз Кароліна не тільки вчиться: вона є активною волонтеркою кількох організацій і фондів, постійно виступає перед військовими, збирає кошти для різних бригад зокрема як учасниця проєкту «Твій вихід в світ». І не проти проходження не тільки обов’язкової теоретичної програми військової підготовки, а й практичних занять, які для дівчат є добровільними. 

Бо війна є те, що болить та стосується усіх. Зокрема українцям вірменського походження, як називає себе Кароліна. Дідусь та батько дівчини досі в Краматорську. Звісно, якщо справа дійде до окупації, вони поїдуть, бо у місті знають проукраїнську позицію родини. Батько, який вже на пенсії, допомагає ремонтувати автівки військовим, а дідусь не хоче вірити у те, що на його життя припало двічі втрачати все і починати наново. Ще один член їхньої родини воює, у когось знищені будинки в Краматорську, а в орендовану Кариною та Кароліною квартиру у Києві під час однієї з атак прилетів уламок – дивом все обійшлося тільки пошкодженням меблів та вікон. Так, війна стосується усіх…

«Насправді дуже багато українських вірмен воюють. Так буває, що ті, хто не є етнічними українцями, інколи відчувають себе більшими патріотами, ніж деякі місцеві, - каже пані Карина. – Бо наш народ, наприклад, пережив подібне, тож, розуміє весь цей біль. І цінує ту підтримку, яку мав від України у найважчі для нас часи. Мій батько завжди казав: пам’ятайте, хто ви є, бережіть традиції, мову, але ніколи не забувайте, де ви живете». Я – українка, бо саме тут я сформувалася як особистість, отримала освіту, тут я працюю та будую своє життя».

Це так схоже на якусь картинку для пропаганди, можливо, скаже хтось. Бо це так символічно - дівчинка-вірменка під час війни на вулиці грає на скрипці мелодії українського спротиву.

Але Кароліна - не патетичний символ для доведення комусь якихось ідей. Вона -  жива людина, яку на власному прикладі і за власними цінностями виростили Армен та Карина на Донеччині. Яка грає для друзів, волонтерів, благодійників, для випадкових прохожих, для зруйнованих будинків, які вмирають, покинуті людьми. Грає те, що відчуває її вірменське серце, в якому живе Україна.  

Єлизавета Гончарова

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.