«Будь-яка споруда з цієї книги може бути зруйнована до того, як ви про неї дізнаєтеся»: Семен Широчин про унікальну архітектурну спадщину Донбасу

Краєзнавець, дослідник міської архитектури та кандидат технічних наук Семен Широчин анонсував вихід свого дослідження «Архітектура індустріальних міст Донбасу». Автор присвячує книгу всім, хто був змушений покинути Донбас, але залишив його в своєму серці.

Вихід книги планується в середині серпня. Тираж обмежений сотнею екземплярів. Замовлення на книгу видавництво SkayHorse приймає за умови оформленнята внесення передплати. Бо книгу автор видає своїм коштом. І наголошує на сумній реальності: будь-яка споруда з цієї книги може бути зруйнована до того, як ви про неї дізнаєтеся...

Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з паном Семеном. І радимо звернути увагу на цю книгу, бо інформація, яка в ній викладена, унікальна. 

В Краматорську використовували підйомні крани і великоблочне будівництво, коли в Києві його ще не було

Скажіть, будь ласка, пане Семене, чому ви вирішили писати про архітектуру Донеччини і Луганщини?

- У мене це почалося десь років 20 тому, коли ще був студентом. Тоді всі захоплювалися замками та монастирями, а мені стало цікаво, що там на сході. І з'ясувалося, що більшість вважає, що там тільки заводи та шахти. Тож, я підбив друзів поїхати спочатку у Донецьк, потім у Луганськ. Ми побачили, що там є багато цікавого, але про це не знають навіть місцеві. Там не очікують туристів, а тим більше, інтересу до архітектури.

На той момент я вже захоплювався міською архітектурою: почитував деякі спеціалізовані журнали, досліджував, цифрував, тож, в мене накопичився певний матеріал й по Донбасу. Коли я зустрівся  у Краматорську з місцевими краєзнавцями, а це був вже 2021-й рік, то зрозумів, що вони, дійсно, досліджують свій край, знають історії підприємств, біографії видатних мешканців. Але ці дослідження не мали фокусу саме на архітектурі. 

Я побачив в селищі Жовтому під Краматорську якісну червону цеглу, яка зроблена у кінці 20-х років минулого сторіччя. Будинки за проектами, яких я, наприклад, в Києві не бачив. Але, мабуть, щоб зрозуміти їхню цінність, потрібно мати з чим порівняти. Тому у цьому випадку краєзнавчий підхід дещо обмежений, потрібен саме архітектурно-історичний: знати, що у той час будувалося в світі, в інших містах Радянського Союзу. Щоб відмітити, що, наприклад, в Краматорську використовували підйомні крани і великоблочне будівництво, коли в Києві його ще не було. А у Маріуполі панельне будівництво почалося на декілька років раніше, ніж у столиці.

Місто Краматорськ, ДК НКМЗ.Фото: Семен Широчин

Тобто, якщо знати багато дат, назв і загальний контекст, з'являється розуміння про щось унікальне чи експериментальне. І коли я потрапив до Краматорська на з'їзд краєзнавців, зрозумів, що можу розповісти щось нове. Почав все структурувати: активно ходити по архівах, писати оглядові статті. Спочатку були публікації про окремі міста, а потім я побачив, що інформацію потрібно об'єднати в велику книгу. Бо були знахідки та цікаві ілюстрації, які просто не підходили під формат невеличкої статті. Так з’явилася ідея книги.

А ви досліджували виключно архітектуру радянських часів?

- Справа в тому, що тема Євродонбасу (про спадщину бельгійську, французьку, британську, голландську, німців-менонітів), мабуть, одна з небагатьох, яку вже почали розкривати останні роки. І в майбутньому могли бути цікаві архітектурні тури, але, на жаль, після повномасштабного вторгнення це неможливо. Бо це унікальна архітектура цікава тим, що не є копією чи цитування. Тому що будували, власне, вихідці з європейських країн: щоб спеціалісти їхали на нові об’єкти, для них мали бути створені певні умови. Мені було цікаво, наприклад, звідки на Донбасі католицькі костьоли з'явилися. А ось тому, що спеціалісти, яких запрошували туди працювати, будували їх для себе. 

Місто Лисичанськ, госпіталь 1899 року. Бельгійська спадщина. Фото: Семен Широчин

Щодо радянської архітектури. Знаєте, тут є такий ефект - потрібно дивитись з певної відстані. Тому, можливо, вже пройшло достатньо часу, щоб й цю добу сприймати як щось історичне. Деяким будівлям радянської епохи - понад 100 років! На жаль, не все збереглося, деякі заводи, які самі по собі були цікавою архітектурою, як в Костянтинівці чи Лисичанську, були мародерські зруйновані. Беззмістовно руйнували, щоб продати на метал...

Виходить так, що у нас часто спадщина стає незручною з політичних міркувань. Той же Євродонбас -  згадки про нього були незручні в радянський період, бо це про позитивні дії з боку капіталістичних країн. Радянський час теж не був монолітним у сприйнятті спадщини: спадщина 20-х років стала незручною в 30-х. Спадщина сталінської доби стала такою після спочатку боротьби з надмірностями в архітектурі, а масове домобудівництво багато хто не цінує, бо воно однотипне. Але й там є свої цікаві споруди! Тому про все це варто розказувати архітектуроцентрично: чому у сталінські часи, наприклад, не можна було хвалити архітектуру конструктивізму. А в добу конструктивізму не можна було досліджувати та популяризувати те, що було до цього. Кожна епоха перекриває попередню, і саме через це ми мало знаємо: недостатньо збереженої інформації, не вистачає імен авторів.

Тож, я спробував створити архітектурно-центричну розповідь, яка була б позбавлена всіх цих незручних моментів. Бо до цього у нас були хіба що огляди, локальні розвідки, але без широкого контексту та аналогій з загальносвітовими прикладами.

Вийшла, до прикладу, цікава віртуальна екскурсія поліцентричними містами Донбасу. Їхня особливість — це центри навколо шахт або підприємств, які з часом зростаються у великі міста. Досліджувати процес зрощення дуже цікаво. У старих джерелах згадується, наприклад, Палац культури такого-то руднику. Не Донецька, а конкретної місцевості, яка важливіша, ніж загальне місто -  бо воно ще не зрослося. Це унікально з точки зору морфології міста, бо зазвичай місто росте з центру на периферії. У Луганську є інша особливість: стандартна нумерація по вулицях з номерами будинків існує тільки у центрі. А на периферіях нумерація прив'язана не до вулиць, а до кварталів. І це показує, як місто утворювалося з кварталів, котрі, як правило, були при якихось заводах, шахтах, підприємствах, і потім були об'єднані. Наприклад, у Києві такого немає. І я взагалі мало де таке бачив.

Унікальність - це цінність. Основна маса архітектурної спадщини міст - це радянський період, тому що міста переважно виросли у XX столітті. А Донбас, саме як промисловий центр, виник десь наприкінці XIX століття, коли з'явилася залізниця, звільнені кріпаки, як нова робітнича сила, що не прив'язана до землі, взагалі технологічний розвиток. І тому тут XX століття - це час розвитку архітектури.

Ще одна з найцікавіших сторінок - робітничі клуби, які будували в 20-х роках за проектами, що розроблялись в Харкові саме для Донбасу. Це суто українська спадщина, цього немає поза Україною, немає поза Донбасом! Я знайшов частину цих будинків. Звісно, не всі збереглися, багато були перебудовані, деякі зруйновані за останні кілька років. Але вдалося прослідкувати їхню історію змін: спочатку їх будували за типовими проєктами, а потім, в кінці 40-х років, відновлювали за індивідуальними. Кожен у результаті отримав різне обличчя, різний стиль, хоча спочатку будувалися у стилі раннього конструктивізму з елементами класицизму, як тоді було прийнято. Інколи я навіть не одразу розумів, що колись ці будинки були побудовані за однаковим проектом, наскільки вони вийшли різними.

Донбас — це поле експериментів

Про які міста та дефініції сходу України йдеться у вашій книзі?

- У книзі 17 міст. Часто відповіді на питання про будівлю в одному місті знаходилися під час дослідження іншого. Саме так з’являється це бачення подібності, якісь цікаві аналогії, деякі будівлі віддзеркалюють ті, які я бачив в інших містах. Так назбирався досить цікавий матеріал. На жаль, не всюди я встиг побувати: у Донецьку і Луганську встиг до 2014-го року, а потім лише Маріуполь, Краматорськ, Слов'янськ. Друг встиг побувати ще у Бахмуті, Лисичанську, Сіверськодонецьку та деяких інших містах. 

Мені захотілося розповісти про архітектуру Донбаса так, щоб було не нудно: як інопланетянину, який прийшов подивитись, що тут цікавого. У мене немає якихось власних спогадів, як було б, якби писала людина місцева, і це певним чином трансформувалося б у сприйнятті. Тобто, це такий погляд зі сторони. Можливо, через це вдалося прискіпливіше роздивитись і зробити такий огляд, який, я сподіваюсь, буде цікавим тим, хто там був, але вже не може повернутися, і для тих, хто там ніколи не був. 

Місто Єнакієво, робітничний будинок. Фото: Семен Широчин

А ще я завжди намагаюсь знайти щось невтілене: проєкти, які планувались у 20-ті, 30-ті, 50-ті роки, але не були побудовані -  це дуже цікаво як вимір невтілених міст, архітектурні фантазії. Наприклад, невтілені проекти Горлівки, яку планували зробити адміністративним центром Донбасу на початку 30-х років. Над ними працювали кілька різних груп архітекторів, тому це дуже різні проєкти. Центром області Горлівка не стала, але деякі будівлі того часу нагадують саме про ті плани.

Донбас — це взагалі поле експериментів. З містами-садами, робітничими селищами геометричної форми, унікальними робітничими будинками, яких в 20-х особливо багато будувалось. Мені вдалося знайти ескіз архітектора Троценка, за яким будувалися житлові будинки в Єнакієвому, Макіївці. Такі ще бачив, в Кам'янському: цікаві будинки українського модерну на дві квартири, про які дуже мало відомо. Мені вдалося з'ясувати автора, знайти ескіз і прив'язати це до датувань. Таким чином поєднувати архітектуру з простором, з іменами людей, які її створювали. Мені здається, важливою задачею є персоніфікація архітектури, бо будь-яка будівля - це результат чиєїсь праці, чогось таланту, і ця людина стає пов'язаною з цим містом. Хотілося б, щоб імена не зникали, а продовжували циркулювати у просторі.

Так вийшло, що зараз Донбас розділений й за ступенем руйнування. Якщо у Донецьку чи Луганську ще можна побачити будівлі, які ви досліджуєте, то містах, що пережили активні бойові дії після 22-го року, майже нічого не залишилось.

- Тому певним чином ця книга є віртуальним путівником, який, на жаль, потроху стає некрологом... 

Так, є міста, де дуже багато руйнувань. Наприклад, у книзі я порівнюю фотографії руйнувань одних й тих самих будинків в 1944-му і в 2023-му році у Бахмуті. Є фотографії руїн Маріуполя, також їх можна порівнювати з тим процесом, який зараз відбувається - “вітринною” відбудовою міста окупантами. За фотографіями, які публікуються у російських джерелах, можна зрозуміти, яка халтура там робиться. Чи вони не вміють зробити, як було, чи навіть не намагаються? Той же Драматичний театр, який відбудовували за оригінальним проєктом, схожий, але бачу, що багато деталей вони не відтворили - не хотіли або не вважали за потрібне. Кажуть, оригінальні статуї, наприклад, хтось забрав собі, а копії, які робились по фотографіях, вкрай не якісні. 

Але можливо, ми просто дійшли до моменту, коли відтворити архітектуру середини XX сторіччя важко, бо просто немає людей, які вміють це робити. І ці питання щодо майбутнього процесу відбудови варто поставити й нам. Чи є кваліфіковані спеціалісти, які вміють реставрувати архітектурну спадщину першої половини XX сторіччя? Начебто пройшло якихось 70 років, а бачимо: скільки грошей не вкладають, а результат виходить незадовільний. Можливо, ця історія, як окупаційна адміністрація відбудовує Маріуполь, це те, чому можна повчитися - як не треба робити, які помилки варто не повторювати. 

Місто Бахмут, проспект Миру. Фото: Семен Широчин

Про Костянтинівку я писав, коли до лінії фронту ще була певна відстань.Зараз вона також побита. Тому виходить ситуація досить сумна: я не можу встигнути за темпом руйнувань. У Дружківці красива центральна площа, яка зроблена в вигляді єдиного ансамблю. І я бачу, що там теж все руйнується. Під обстрілами Краматорськ, Слов’янськ. До речі, вокзал Краматорська і Костянтинівки — це один проєкт одного архітектора. А ще цікаво, що у Костянтинівці в царській часи планували побудувати цікавий вокзал. Мені вдалося знайти його проект, він також буде в книзі як невтілена спадщина.

Але я розумію, що книга стрімко застаріває. Тому додав на обкладинку свою думку про те, що будь-яка споруда з цієї книги може бути зруйнована до того, як ви про неї дізнаєтеся...

До речі, як ви думаєте, для кого ця книжка? Хто є вашою читацькою авдиторією?

- Для когось це може стати “квитком в минуле”, але недосліджене минуле… Люди можуть згадати: я жив в цьому місці, тут була ця будівля, а в мене не було інформації про автора, про проєкт. А інші звикли подорожувати, але до Донецька поїхати тепер не можуть. Тож, у книзі їм буде цікава розповідь про архітектуру Донецька.

Я багато думав, чи треба взагалі видавати книгу зараз. Бо міста руйнуються, переживають окупацію. Але, думаю, це важливо, бо там є інформація про єдину українську спадщину, про українських авторів, які працювали на Донбасі над унікальними проєктами. Роблю книгу своїм коштом, тому плануємо невеликий наклад. Очікуємо на передзамовлення. Розумію, що зараз такий час, коли людям не до книжок, але думаю, люди, які втратили, можуть потребувати інформації про місця, з якими у них пов’язані спогади. Бо зараз, як ніколи, відчувається цінність того, що втрачається. Мені здається, що руйнування війни певним чином змушують людей задуматись над тим, що є важливим і що ми втрачаємо. 

Ще є сподівання, що це, можливо, сприятиме, якщо не відбудові того, що втрачено, то хоча б реставрації того, що вціліло. Мені здається, що туристичний потенціал, який, вважаю, на Донбасі був, зберігається. Як це відбувається, наприклад, з іншими промисловими регіонами: шахту у Рурському басейні включили до переліку об’єктів ЮНЕСКО. Бо індустріальна спадщина стає елементом технічної історії людства. Аналогічні цінності можна було б знайти й на Донбасі. Але для цього потрібно, щоб вони вціліли...

Моя задача буде максимально виконана, якщо ця книга зможе вплинути на сприйняття тих людей, від яких залежить доля будівель, які згадані в книзі. Варто допомогти цій багатостраждальній архітектурній спадщині зберегтися. І щоб люди осмислили її як історичну, архітектурну та художню цінність.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Єлизавєта Гончарова