Вчителька завела TikTok, щоб декламувати вірші Шевченка: історія переселенки з Бахмута, - ФОТО

Марина Жванія – вчителька з Бахмута. Через повномасштабне вторгнення, їй з родиною довелося виїхати з міста, проте жінка продовжує викладати дистанційно, підтримуючи зв’язок зі своїми учнями.

Зі страхом і гордістю – про свого учня, який встиг побувати на полі бою та колегу по роботі, котрий досі боронить нашу країну, з натхненням – про українську творчість, з вірою – про повернення додому, жінка розповіла сайту 62.ua, мешкаючи вже в Обухові, що на Київщині.

Школа – це діти, це ми

Марина з теплом згадує про бахмутську загальноосвітню школу №7, в якій досі працює, але вже дистанційно. На жаль, будівля школи була зруйнована, проте для жінки це не було причиною для звільнення. Вона запевняє, що школа надалі функціонує.

Так виглядала школа до окупації Бахмута

- У нас одна з найстаріших шкіл міста. Вона пережила Другу світову війну, пережила 2014 рік, але, на жаль, зараз вона є зруйнованою, - каже Марина.

Жінка поділилася, що навчалася у школі, в якій зараз викладає, закінчила її у 2000 році, а у 2017 повернулася до неї вже вчителькою. Після школи Марина здобула освіту фінансиста та працювала в банку, бухгалтеркою, а коли почалася війна у 2014 році, вирішила змінити свою професію і пішла до рідної школи, де її з радістю прийняли. За що вона досі дуже вдячна.

- Раніше допомагали стіни, а тепер зрозуміло, що все ж таки не стіни єдині нас захищали, а й люди, які і є невіддільною складовою нашої школи, - впевнена жінка.

Мої учні воюють

- Воюють зараз навіть вже мої учні. І мій колега – вчитель історії. Він був заступником директора з навчально-виховної роботи. І батьки наших учнів також воюють, - каже вчителька.

Марина зізнається, що може розповісти лише про тих, хто відкрито про себе говорить, бо зараз небезпечно називати імена людей, які воюють. Але вона зі справжньою материнською турботою згадує про свого учня Олега Дідика, який у 2020 році закінчив 11 клас.

Олег Дідик у школі

- Це був мій перший випуск учнів. В цьому році, приблизно у лютому, дізналася про те, що Олег пішов добровольцем в ЗСУ. Ми з ним спілкуємося, але чомусь він сам не сказав, що наважився піти туди. Коли я дізналася, то одразу йому написала. Ми допомагали його бригаді збирати на певне обладнання, яке їм було потрібне. Зараз він проходить підвищення кваліфікації у Львові, навчається. Телефонує мені мінімум раз на місяць точно, - із захватом ділиться Марина. - Він розповідає про свої успіхи. Військова справа йому дається легко, у нього все виходить, а я ним дуже пишаюся. Він знайшов себе!

Жінка пригадує, що Олег був тією дитиною, яка досягала всього самостійно. У нього були свої вподобання: він не був відмінником, але міг влучно та краще за усіх відповідати на уроках.

- Я дуже люблю поезію та часто влаштовувала поетичні кола в школі. Хлопці дивувалися, коли я вперше створила таке коло і запропонувала їм розповісти вірші, які їм подобаються - будь-якого автора. Пам’ятаю, як Олег почав читати. Це учень, який мав 4 та 5 балів з літератури, але як він класно читав! - з усмішкою згадує Марина. - Я думаю, що і на війні в нього все буде добре - повернеться з перемогою.

Вчителька запевняє, що дуже пишається хлопцем, а також розповіла, що інші її учні також його підтримують. Йому усі писали повідомлення підтримки, коли дізналися, що він пішов до лав ЗСУ.

Олег Дідик у ЗСУ

- Усі мої учні виїхали, але всі вони знаходяться в Україні. Деякі дівчата знаходяться за кордоном, але ніхто не перейшов на сторону ворога. Ніхто не переїхав “на той бік”. Ми усі спілкуємося, - каже пані Марина.

Розповідає вона й про свого колегу Олександра Юрійовича, який також пішов в ЗСУ на самому початку повномасштабного вторгнення. Жінка згадує, що коли усе почалося, то в Інтернеті вони шукали оголошення про допомогу, на які відгукувалися.

- Було оголошення від волонтерської групи “Бахмут Український” про побудову захисних споруд. Це було біля “літачка”, там був блокпост і ми допомагали, - наголошує жінка. - На допомогу відгукнулися багато моїх колег.

Марина розповідає, що Олександр Юрійович завжди був з ними, але останнього разу, коли вони збиралися допомогти з будівництвом споруд, його вже на місці не було. Жінка пам’ятає, як почала хвилюватися. Але потім дізналася, що він пішов до ЗСУ.

Олександр Юрійович

- Я йому одразу написала: спитала, чи йому щось потрібно. Але він сказав, що усе є, - пригадує жінка. - Єдине, що попросив - турнікети.

Марина написала в групи батькам своїх учнів, вони питали, куди надсилати гроші, а жінка відповідала, що її колезі потрібна лише конкретна річ. Тоді батьки одного з учнів принесли бажаний турнікет, який передали вчителю. Вчителька зазначає, що її учні дуже люблять пана Олександра.

- У мене тоді вже був п’ятий клас, коли почалось повномасштабне вторгнення. Вони йому писали, просили його номер телефону. Він потім ділився зі мною, що учні постійно писали листи, - усміхаючись, згадує Марина. - Він народився на День Незалежності України, тому ми вітали його й з днем народження, й з Днем Незалежності України!

Марина пригадала, що коли на День вчителя вона зі своїми учнями створювала відеоролик, в якому уявляли вчителів супергероями, а діти постійно повторювали, що Олександр Юрійович – супермен та робили його фото схожими на цього героя.

- Для мене було дуже приємно, що всі так злагоджено працювали. У мене, якщо чесно, у 2014 році було дуже велике коло друзів, які підтримували мене, були за Україну та допомагали військовим, - із помітним сумом в голосі розповідає вчителька. - Здебільшого це були нові знайомі, які вже зараз є моїми друзями, а з тими людьми, з якими я спілкувалася на той час, було складно взагалі про це говорити. Мою позицію знали усі, а я знала, що їхня позиція відрізняється від моєї, тому зараз для мене було таким приємним відкриттям, коли хтось почав відгукуватися. Мені телефонували з незнайомих номерів та пропонували допомогу. А коли я побачила від ГО “Бахмут Український” пост про те, що шпиталю потрібні простирадла та ковдри, то попросила своїх колег долучитися. І багато хто відгукнувся.

Фото з колегою пані Марини Юлією Мухановою на мітингу в Бахмуті 23.02.2022

Крім ковдр, люди приносили каву та чай, а також ще різні смаколики й, за словами жінки, це було дуже приємно. Вчителька каже, що вона та її колеги завжди говорили, що їхня школа називається “Сім’я” (бо школа №7 - “7Я”), але насправді відчула, що вони усі є сім’єю тільки тоді, коли почалось повномасштабне вторгнення. Жінка зрозуміла, що усе це не порожні слова, і не просто так разом святкували усі шкільні свята, а це дійсно було для неї величезною підтримкою.

Пішла працювати у школу, щоб діти полюбили українську літературу

- Я дуже любила українську літературу. Багато читала саме сучасну українську літературу. Ходила до нашої бібліотеки, - із натхненням розповідає Марина. - У нас в Бахмуті був книжковий клуб і невеликий магазинчик, але там не було такого великого вибору. Тому я ходила до бібліотеки. Читала багато, тому вирішила, що знаю вже багато і можу розповісти дітям безліч чого цікавого, передати їм свою любов. Тоді вони будуть інакше мислити, говорити.

- Коли я прийшла розповідати до школи про Сергія Жадана, то діти взагалі вперше почули це ім’я! Хоча він вже приїздив до нашого міста, - зітхає Марина. - А учні про це не знали. Мені здавалося, що ось я їм про це розповім, і хоча б одна дитина підхопить мою любов до літератури, то це вже буде якась перемога.

Марина Жванія зі своїми учнями

Жінка каже, спочатку було дуже важко, бо думки батьків та дітей були дуже різними. Але вона разом з учнями ходила дивитись українські фільми, їздили до інших міст України - щоб діти побачили красу рідної країни. Адже багато хто за межі міста нікуди й ніколи не виїздив. Вона постійно розповідала дітям, на яких зустрічах була, де подорожувала Україною, показувала свою колекцію фото з пам’ятником Шевченка.

- Дуже люблю Шевченка! Десь якесь селище ми проїздили та бачили пам’ятник Шевченку, зупинялися, щоб роздивитися та сфотографувати. Я навіть TikTok завела, щоб викладати відео, де я читаю вірші. Та й сама пишу, але соромлюсь власні читати, - зі сміхом ділиться Марина. - Тож, читаю там вірші наших класиків, сучасних письменників, які мені подобаються.

Марина Жванія зі своїми учнями

Вона згадує, що подивившись перші її відео, діти почали й собі записувати. А якось до дня народження Тараса Шевченка вона знімала хлопчика на камеру для шкільного конкурсу. Він читав вірш “Мені тринадцятий минало”. І читав так, ніби на нього дивиться величезний концертний зал!

- Я опублікувала відео на шкільному сайті, а потім побачила конкурс Шевченка в Інтернеті та відправила туди цей запис, зі згоди хлопця та батьків, - каже вчителька. -І він тоді переміг! Дитина з Бахмуту! Міжнародний конкурс! І він переміг. Це було для нього таким величезним піднесенням. Потім я часто наводила приклад Ярослава дітям з його класу, де незабаром я стала класною керівницею.

Вночі пишу про війну та про свої почуття

Пані Марина розповідає, що іноді ночами не може заснути та пише про свої почуття у віршах.

- Раніше теж писала вірші. Наприклад, у мене був вірш про мирний Бахмут. Про наше ігристе. Про те, як ми в дитинстві ходили на дискотеку, де не було даху, і коли навіть йшов дощ ми все одно туди ходили… Але коли почалася війна, то писалося вже про інше - про біль, боротьбу, злість на окупантів, - ділиться вчителька. - Коли ми переможемо, обов’язково писатиму романтичні вірші про щасливе кохання, природу та про нашу Україну. 

Я не волонтерка

Марина зізнається, що вона з родиною виїхали з Бахмуту 1 квітня 2022 року. На той момент у неї син служив в поліції, тому вони залишалися з ним у місті. Взагалі, не думали, що доведеться виїжджати. Спочатку поїхали до Дніпра, рік у місті Кам’янське, а потім - в Обухові.

Пані Марина збирала кошти на ЗСУ з дітьми в минулому році

- Ні, я не волонтерка. Є люди, які усе своє життя на це покладають, і серед моїх знайомих багато таких. Я дуже пишаюся ними зокрема активістами “Бахмута Українського”. З деякими людьми із цієї волонтерської організації я познайомилася ще у 2014 році, інших знала лише заочно. Вони величезні молодці, - з пошаною відгукується про своїх знайомих Марина. - Але я допомагаю, як можу. Коли я виїздила, то у мене був лише один комплект постільної білизни, тому що усе, що було вдома, віддала у шпиталь. Зараз доначу.

Я відправляю кошти тим людям, яких знаю особисто. В когось служить чоловік, брат. Це мій учень, це “Бахмут Український”, це наша “Лада”, яка вивезла усіх підопічних тваринок… Я розумію, як складно зараз збирати кошти на ЗСУ, адже на початку усі багато допомагали, а тепер у кожного свої проблеми, а на тваринок збирати ще важче…- каже пані Марина.

- Я не зупиняюся. Коли можу, то я допомагаю, але я лише “крихта”, - запевняє Марина.

Діти почали переходити до інших шкіл

- У нас дистанційне навчання. Діти цього року вже почали переходити до інших шкіл, але більшість залишаються. У мене було минулого року 35 учнів, коли ми виїхали, а в цьому році 28, - із сумом ділиться Марина. - Розумію, що дуже важко прощатися з дітьми, тому я їм кажу, що ми не прощаємося, що ми обов’язково побачимося.

Вчителька каже, що дітям дуже не вистачає спілкування з однолітками, тому навіть дистанційне навчання допомагає їм не відчувати себе самотньо. Але нічого не замінить живого спілкування.

Марина Жванія зі своїми учнями

Звісно, думаю над тим, що, можливо, треба йти далі, але ніяк не можу “відірватися” від рідної школи, - зітхає вчителька. - Моя колега, якій довелося піти зі школи, каже, що це важке відчуття - школа була єдиним, що поєднувало з Бахмутом. І втратити ще й цей зв’язок, коли будинку вже немає, нікого з рідних і друзів поруч, складно…

Вчителька пригадує, як на канікулах разом кудись їздили або ходили до кінотеатру. Наприклад, після фільму “Заборонений”, навіть ті, хто зовсім не знав про Василя Стуса, прочитали й навіть засмутилися, коли на ЗНО не побачили питання про цього поета.

Жінка радить своїм учням більше дивитися українських фільмів або фільми в українському перекладі, слухати українську музику і багато читати українського.

- Навіть аніме в українському перекладі допомагають вдосконалювати українську мову та дізнаватися щось нове, - запевняє Марина.

“Скажу, що я вчителька, і мене чіпати не будуть”

Марина дуже відповідально ставиться до виховного процесу і вона поділилася своїм поглядом на те, що робити з вчителями, які залишалися викладати дітям в окупації.

- Колись прочитала “Інтернат” Сергія Жадана, і там головним героєм був вчитель… Вчитель, який вірив, що він поза політикою, і був впевнений, якщо скаже, що є вчителем, то його не чіпатимуть. Багато вчителів, на мою думку, так думали.... Я вважаю, що зараз не можна бути поза політикою, - наголошує жінка. - Вважаю, що ми (вчителі) відповідальні, адже діти все одно дивляться на вчителя. Вони бачать у вчителі приклад. Отже, якщо вчитель щось зробив, то це правильно.

Марина Жванія зі своїми учнями

Марина вороже ставиться до людей, які перейшли на сторону окупантів, і не хоче їх мати серед колег. Але впевнена, що кожну ситуацію треба розглядати окремо, адже є люди, наприклад, у Херсоні та Маріуполі, які були вимушені там залишитися, бо не мали змоги евакуюватися. Але саме у Бахмуті такої ситуації не було.

- Тут для всіх були умови виїхати. Тому, якщо залишилися люди або виїхали на ту сторону, то я вважаю, що це люди, які 100% підтримують ворога. Таких людей я б не хотіла бачити у своєму рідному, звільненому місті, - каже Марина.

                                                                                Єлизавета Шибаєва