Безпека та адаптація від «ІСТОКа»: Як ГО з Донеччини допомагає переселенцям дбати про себе зараз та в майбутньому

Громадська організація «ІСТОК» народилася ще у 2009 році з ініціативи медичних працівників Маріуполя. За майже 15-річний період активісти налагодили співпрацю з десятками міжнародних та всеукраїнських ініціатив, головним завданням яких є покращення якості життя населення.

Через окупацію Маріуполя працювати у рідному місті було неможливо, тому працівники та волонтери організації заснували два офіси — у Києві та Мукачево.

В одному працюють над фізичною, емоційною, психологічною безпекою школярів, в іншому — над профілактикою особливо небезпечних інфекцій, що передаються через кров та статевим шляхом.

Актуальність обох тем через повномасштабне вторгнення сильно зросла: війна вимагає від громадських діячів потужної відповіді на нові виклики.

План евакуації не спрацював

Марина Акрітова - менеджер освітніх проєктів, яка працює в ГО з 2018 року. За освітою вона практичний психолог (закінчила Маріупольський державний університет), жила з батьками у Старому Криму, потім переїхала до Маріуполя. Вона зізнається, що в перші місяці повномасштабного вторгнення для неї та більшості її колег стали важким випробуванням.

«Мені не вдалося одразу виїхати на вільну територію України, тільки до батьків у Старий Крим, хоча його окупували швидше, ніж Маріуполь, - каже жінка. - Так ми опинилися в окупації вже четвертого березня. Знали про евакуаційні потяги, але мої літні батьки відмовились їхати з рідної домівки».

До другого березня, каже менеджерка, організація навіть продовжувала роботу: проходили онлайн-«оперативки», до спеціалістів дзвонили діти, з якими вони працювали у проєктах. Інколи навіть доводилося надавати телефоном першу психологічну допомогу. Також спеціалісти публікували на своїх сторінках у соцмережах корисну інформацію.

«Діти казали, що їм страшно, батьки - запитували, що робити, як виїхати, як знайти найбезпечніше місце в будинку, - згадує Марина. - Ми нагадували батькам, що вони - найперша безпечна людина для дитини, радили, як краще організувати дітям психологічно безпечне середовище».

Багато тих дітей досі підтримують зв’язок з психологами, хоч і роз’їхалися по різних регіонах України та світу.

«У нас, звісно, був розроблений план безпеки, алгоритми евакуації, але реалізувати в життя його нам не вдалося. По-перше, всі жили в різних куточках міста, і доїхати в умовну точку збору вже було неможливо. Як і знайти перевізників, що змогли б евакуювати людей в тій ситуації, - пояснює менеджерка. - В Маріуполі на той момент у нас було десь два десятки співробітників — залучені фахівці, штатні працівники, тренери. Більшість людей виїхало самостійно, на щастя, ніхто не загинув. У Маріуполі залишилися одиниці - через сімейні обставини».

Головне - приборкати емоції

На щастя, в окупації пані Марина не проходила фільтрації, але застала певні каральні акції: в будинках проводилися обшуки, військові стояли біля кожного об'єкту критичної інфраструктури, майже на кожній вулиці зводилися мініблокпости з кулеметами. Окупанти контролювали вулиці, вибірково проводили допити людей.

«Але нам пощастило: такої спеціальної уваги до мене особисто не було. Тоді ми навіть не мали можливості видалити якісь профілі чи записи в соцмережах - через відсутність електрики давно розрядилися усі гаджети, не було й інтернету. Як і в усьому Маріуполі, у Старому Криму не було води, газу, світла, - згадує жінка. - Згодом ми змогли спіймати якесь українське радіо, де почули про евакуаційні коридори. Вирішили ризикнути - з вечора склали в машину речі першої потреби й зранку поїхали, разом з друзями, які були на іншій машині. На трасі ми влилися у велику загальну колону, яка їхала з міста. Добралися до Запоріжжя через понад 20 блокпостів».

Марина зізнається, що знання психології допомогли у важкі часи не впасти духом і продовжувати шукати шлях до територій, які підконтрольні України. Вона згадує, що намагалася посміхатись і не показувати справжніх емоцій там, де це могло бути небезпечним. Але це було важко, особливо, коли треба було максимально уникати комунікації з окупантами.

Перші кроки в нових умовах

Вже на вільній території пані Марина щодня намагалася зв’язатися з колегами, і отримуючи смс-повідомлення, що абонент знов на зв’язку, дуже раділа - це означало, що хтось зі своїх вирвався з пекла.

«Об'єднати організацію одразу не вдалося, бо усі виїжджали хаотично, хто куди міг. На першому етапі ми просто рятувалися та «видихали» цей стрес, - каже жінка. - Ми постійно обговорювали, хто з наших зміг вибиратися, кого бачили в черзі за гуманітарною допомогою, наприклад, когось зустрічали на річці, де брали воду, хтось пішки виходив під обстрілами. Деякі колеги об'єднувались, допомагали виїжджати один одному. І це без зв'язку, без жодної комунікації - просто ходили за можливості один до одного, якщо були сусіди».

Щоб відновити роботу громадської організації знадобилось десь півтора місяця. Запрацювали одразу два осередки - у Києві та Мукачево.

«Звісно, перші місяці це був пошук гуманітарної допомоги й розподіл її серед людей. До нас звернулися міжнародні партнери, з якими ми раніше робили проєкти. Довелося переформатовувати ті, що не встигли реалізувати через початок нового етапу війни, - пояснює менеджерка. - Перша наша активність була саме коштом того проєкту про безпеку дітей, який ми впроваджували ближче до лінії розмежування - з Виноградного до Красногорівки. Продуктові набори видавали переселенцям в Києві та місцевим в населених пунктах області, що були під окупацією. За перший рік ми реалізували понад 50 різних проєктів щодо різноманітної гуманітарної допомоги від різних донорів».

Відеонагляд, бомбосховища, емоційна підтримка

Маючи досвід роботи і кадровий потенціал для реалізації освітніх проєктів, активісти згодом вирішили повернутися до своєї звичної теми. Завдяки підтримці міжнародних фондів, вони створювали цифрові навчальні центри та тимчасові простори для навчання дітей. Це для тих, хто не має умов вдома для навчання дистанційно, або в населених пунктах, де зруйновані школи чи не облаштовані укриття.

«Спочатку ми працювали на територіях, що постраждали, потім наша діяльність розширилась майже на всю центральну частину України - Черкаська та Кіровоградська область, - каже пані Марина. - Усі ініціативи спрямовані на підтримку дітей, залучення їх до активної участі в обговоренні власної безпеки. Ми хочемо, щоб їх голос був почутий і діти могли порадити дорослим, як зробити свою школу більш безпечною».

Безпека, каже пані Марина, може бути фізичною, психологічною, емоційною. У рамках цих проєктів активісти організації почули, що дітям в школах не вистачає гендерно розділених туалетів, роздягалень - з дверцятами. Не вистачає психологічної підтримки, їм цікава тема емоційного комфорту, стабілізації емоцій. Діти були зацікавлені, щоб їхня школа була облаштована системою відеонагляду, огорожею, зручним сховищем. І реалії війни зробили питання безпеки дуже актуальним.

«Діти відкриті до того, щоб обговорювати з дорослими поточні проблеми та пропонувати свої ідеї. А ми допомагали деякі з них втілити в життя в рамках проєктів. Наприклад, залучали наших спеціалістів-психологів, встановлювали системи відеоспостереження, облаштовували укриття чи огорожу. Інколи допомагали більш масштабно — наприклад, ми працювали у школі, яка постраждала від вибухів: допомагали з відновленням кабінетів», - говорить про специфіку освітніх проєктів на війні пані Марина.

З повномасштабним вторгненням «ІСТОК» розширив географію своєї діяльності, але не змінив пріоритетів у напрямку роботи. В центральних регіонах Україні, а також на півдні зокрема в Миколаївській області працюють мобільні бригади психосоціальної підтримки. Спеціалісти психологи - фасилітатори виїжджають у віддалені населені пункти для того, щоб провести з дітьми активності, семінари, заняття з елементами творчості чи тренінгів. Діти, які навчаються в режимі онлайн кілька років, з задоволенням спілкуються наживо з однолітками та фахівцями.

Кейсовий менеджмент

Ольга Белкова — голова організації, розповідає ще про одну важливу діяльність, з якої, власне, й почалося існування «ІСТОКа». Зараз проєкти з профілактики особливо небезпечних хвороб впроваджуються в Закарпатській області.

«Ми переїхали, але своєї діяльності не полишили. Частина нашої організації у Мукачево займається профілактикою таких особливо небезпечних захворювань, як ВІЛ-СНІД, гепатити та туберкульоз, - пояснює голова ГО розподіл діяльності між офісами. - Наше завдання — не медична допомога, а соціальна. Але ми працюємо у тісному контакті з медиками, разом з ними ми надаємо профілактичні послуги для населення громад, допомагаємо лікувальним закладам, щоб разом сприяти протидії хворобам».

Коли почалася велика війна, каже пані Ольга, у більшості людей змінилися базові цінності. І зараз, коли хтось каже про профілактику, від цього відмахуються, бо на цей момент важливо вижити, втриматися, нагодувати дітей, облаштувати життя на новому місці.

«Люди живуть сьогоденням, а профілактика - це про здоров'я та життя в майбутньому. Це вже є великою проблемою, а після закінчення війни ми побачимо наслідки цієї тенденції - великий спалах захворювання», - каже жінка.

Вона пояснює, що часто людина в стресовій ситуації не відчуває, що вона чимось хворіє. І побачити інфекцію можна виключно через інструментальні дослідження. Тому фахівці «ІСТОКу» розповідають про необхідність тестувань та пропонують анонімне безплатне дослідження з усіх небезпечних інфекцій. Якщо приходить позитивна відповідь, в організації впроваджується кейсовий підхід: людину супроводжують на усіх етапах — від прийняття факту інфікування до успішного лікування.

«Допомагаємо також задекларуватися у сімейного лікаря, щоб отримувати потрібні періодичні дослідження та отримувати вчасно лікування», - каже голова ГО.

Війна знижує обережність

Війна - це завжди погіршення епідеміологічного стану суспільства. Це - поранення, незахищені контакти з кров'ю в ситуаціях, коли не кожен знає, наприклад свій ВІЛ-статус. Збільшення випадків зґвалтування, кількості споживання ін'єкційних наркотиків - як реакція на стресову ситуацію, в який ти втрачаєш контроль над своїм життям. Тому в умовах, які далекі від ідеальних, в сотні разів збільшується ризик інфікування.

«Ми бачимо велику міграцію людей по всьому світу: інколи родини змінюють кілька регіонів та навіть країн. Ризиком є й проживання в компактних поселеннях, де стають більш вірогідними захворювання, які передаються не тільки повітряним шляхом, а й статевим теж, - пояснює воєнну реальність пані Ольга. - Ми всі люди, які навіть в таких умовах продовжують жити, родини зараз часто розрізнені, трапляються незахищені контакти. А потім людина може не знати, що на якомусь етапі вона отримала інфекцію, з якою повертається в родину».

Важливо, каже пані Ольга, щоб люди були готовими приймати ці послуги, тому в нових реаліях треба працювати, враховуючи ці психологічні та соціальні виклики.

«Ми не приховуємо, що клієнти, які можуть бути нашими бенефіціарами, по-різному ставляться до цього, - каже жінка. - Але ми продовжуємо. За два роки налагодили плідну роботу в нових громадах, які розуміють, що програми дуже актуальні. Бо це майбутнє нашої нації. На разі, окрім тестування, ми пропонуємо консультації психолога, юриста, надаємо предмети гігієни та захисту - презервативи та лубрикатори».

А ще голова ГО вважає своєю місією підтримувати таких самих переселенців, як і вся їхня організація. Майже 80% колективу — це внутрішньо переселенні особи та біженці, які виїхали за кордон.

Бо важливо підтримувати тих, хто найбільше постраждав.