Від козацьких куренів до спротиву російської окупації: витоки української ідентичності Луганщини та Донеччини

Питання ідентичності Сходу України довгі роки було й залишається зараз, під час війни за Незалежність, болючим для української спільноти. Попри те, що тисячі мешканців Луганської та Донецької областей захищають Україну на фронті, віддають за свою країну життя, ставлення до “східняків” у багатьох випадках залишається упередженим, іноді на грані остракізму. Мол, через вас все це. 

Насправді окрім того, що божевільний північний сусід географічно знаходиться ближче, ніж до всіх інших областей України, і відповідно мав більше впливу через економічні та політичні регіональні звʼязки саме на Донбасі, нічого докорінно проросійського на цих теренах не було споконвіку. 

“Донбас це територія українського порубіжжя, або як зараз модно говорити фронтиру. Де українське козацтво сотнями років тримало цивілізаційний кордон з Кримським ханатом та Російської імперію.

Українська ідентичність Донбасу була сформована ще сотні років тому. І вже набагато пізніше, у 19 сторіччі, тут зʼявляться переселенці з Росії.  Бо українці, які звикли працювати на землі і мали заможні хазяйства не дуже охоче йшли працювати у новозбудовані шахти та заводи. Але перевагу української етнічної більшості ніколи не ставили тут під сумнів. Такої чистої української мови, як в деяких селах Донбасу, я не чув ні на Галичині, ні на Полтавщині”, - вважає історик, журналіст, воїн ЗСУ Вадим Джувага. 

Чому землі сучасної Донеччини та Луганщини були завжди повʼязані з Україною, як етнічно, так і культурно-історично, спробуємо розібратися, ретроспективно згадавши важливі історичні події та відомих особистостей зі сходу країни.

Донбас - місце двох історичних битв часів Київської Русі

Якщо говорити про українськість Донбасу, то її витоки можна шукати ще від часів Київської Русі. На цих землях відбувалося чимало подій, пов’язаних з історією України: найбільш відомі - битва князя Ігоря Святославовича з половцями та битва на Калці. 

Зокрема, битва з половцями під час оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» походу новгород-сіверського Ігоря Святославича відбулася на території сучасною Луганської області між річками Айдар та Біла, недалеко від міста Старобільськ.

А грандіозна, по середньовічним міркам, битва на Калці у 1223 році між русько-половецьким військом на чолі з галицьким князем Мстиславом Удатним і київським князем Мстиславом Старим проти монгольського війська на чолі  з Джебе-нойоном та Субедей-багатуром відбулася на землях сучасної Донецької області (на березі річки Калка, яке є притокою Кальміусу). Так що Донбас був рясно политий кровʼю наших українських предків ще у ті стародавні часи.

Запорізькі козаки на Донбасі: заснування Домахи та Макіївки

Але справжнє українське освоєння цієї території почалося у XVII столітті, коли на ці терени прийшли запорізькі козаки. 

Як розповів доктор історичних наук, професор, письменник, старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду (Київ) Дмитро Білий, у гирлі річки Кальміус, на місці сучасного міста Маріуполь, був центр Кальміуської паланки війська Запорозького -  фортеця Домаха, - тут знаходилися адміністрація, суд, торгові крамниці та ремісничі майстерні. Навіть збудували дерев'яну церкву, а потім зʼявилася і камʼяна.

Пам'ятний знак на місці колишньої запорозько-козацької Домахи та Кальміуської слободи. м. Маріуполь

«Це була надзвичайно потужна паланка. І дуже важлива в стратегічному плані. Як і Савур-могила, оспівана в козацьких піснях. Тобто саме козацтво осаджувало землі, які у XX cт. визначилися як Луганська і Донецька області. Фактично козаки нікого не витісняли, тобто вони не колонізатори, які депортують народи на певній території, а колоністи, які осаджують нічийну територію. Тобто ця територія була поновлена козаками. У них були тут зимовники, засновували хутори. Наприклад, Макіївка, звідки я родом. Насправді історики визначили дату зимовника, який був на цій території -  1685 рік, тобто якщо заснування Макіївки повʼязували з серединою 18 сторіччя, то насправді козацькі поселення тут були на сто років раніше. Досить інтенсивно ці землі обживалися козаками, те ж Приазов'є. Але після завершення Кримської війни сюди почали переселятися й греки з Криму. У 1779 році грецькі колоністи перейменували Домаху у Маріуполь», - пояснює Дмитро Білий. 

Доктор історичних наук, професор Дмитро Білий

Але на цю територію також претендували й донські козаки. Доходило навіть до збройних сутичок. У 1743 році, було  проведено розділ по Кальміусу. Імператорська російська влада розділила ці землі - так частина Приазовʼя, як і Макіївка, були віддані до складу Війська Донського. А Кальміус став розділовою межею між запорожцями та донськими козаками. Але багато українських козаків і після розділу залишились на території донців. Важливо, що господарський уклад краю мав виразно український характер: хутори, заможні села, тваринництво.

Активність козацтва на цих землях також підтверджують археологічні знахідки у Святогірську: з дна місцевих озер були підняті предмети козацького побуту, люльки, зброю, тобто у цьому регіоні співіснували українські козаки та ченці місцевого монастиря.

Донбас у добу УНР та визвольної боротьби

У XX сторіччі на території сучасних Луганської та Донецької областей відбулося чимало знакових українських подій. Так, 7 листопада 1917 року, коли Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, до складу якої, окрім інших, увійшли Катеринославська та Харківська губернії, над Бахмутською повітовою земською управою було вперше на теренах сучасного Донбасу піднято жовто-сині національні прапори. 

У 1917 році більшість голосів на місцевих виборах отримали українські партії. Тоді була створена Донецька губернія зі столицею у Бахмуті, де діяли органи УНР та українські війська. А відома родина філантропів Алчевських, коріння якої походить з Сумського слобідського козачого полку, фінансувала перехід шкіл на українську мову.

Згодом райони Донеччини та Луганщини були захоплені більшовиками. Але вже у квітні 1918 року українські війська після 12-годинного бою здобули станцію Барвінкове, а потім звільнили Слов'янськ та Бахмут. 

Картина “Перше підняття українського прапора у Бахмуті”. Автор: Сергій Садчиков

Наприкінці 1918 року одночасно із виїздом німецьких гарнізонів з України, агресією більшовиків проти УНР та початком повстання Директорії, східні терени УНР стали об'єктом територіальних зазіхань збройних сил півдня Росії на чолі з Антоном Денікіним. 

Наприкінці 1920 та 1921 році територія сучасних Донеччини та Луганщини стали ареною для зіткнення махновських повстанців з більшовиками. Найбільш активно діяли повстанці в районі Гришиного, Долі, Волновахи, Маріуполя, Старобільська. І тільки з початком політики НЕПу український повстанський рух на Донбасі пішов на спад.

Радянська доба: від українізації до русифікації, підпілля УПА

Варто зазначити, що у 1920-х роках на Сході все ще діяла політика українізації: навчання у школах, газети, навіть кінофільми, виходили українською. У відомій документальній стрічці «Симфонія Донбасу» можна побачити титри українською мовою. 

По перепису 1926 року, українці та українська мова домінувала у більшості округів сучасної Донеччини: 

Артемівський округ (766 668 осіб): 

• українці - 72,5%, росіяни - 19,9% 
• українська мова – 60,1 %, російська мова – 34,0 % 

Сталінський округ (654 062 осіб): 

• українці - 53,3%, росіяни - 34,2% 
• українська мова - 43,7%, російська мова - 46,3% 

Маріупольський округ (415 540 осіб): 

• українці - 54,7%, росіяни — 18,5%
• українська мова - 43,8%, російська мова - 34,4%.

Але вже на початку 30-років почався процес масової русифікації. Попри це, у 40-х, під час німецької окупації, у містах Донбасу активно діяли осередки ОУН, створювалися підпільні школи, видавалися книжки. 

«Наприклад, всім відома «Молода гвардія», про яку Фадеїв написав книжку, а Герасімов зняв відомий радянський фільм. Це насправді був націоналістичний осередок, їх було близько ста людей, вони були місцеві, які вступали в організацію українських націоналістів і активно діяли проти фашистів, які потім знайшли їх лідерів та розстріляли. Але, до речі, більшість маленьких осередків збереглася, і навіть коли прийшла радянська влада, вони почали знову з нею боротися. Тобто боролися, як з фашистами, так і з радянською владою», - розповів Дмитро Білий.

Професор також нагадав про розмови, що ніби у післявоєнні роки в ОУН навіть був план, щоб головнокомандувач УПА  Роман Шухевич під іншим імʼям легалізувався саме на Донбасі, бо у той час на шахтах та заводах не питали навіть паспорти. 

У 60-ті роки, на Донеччині та Луганщині після ліквідації ГУЛАГу дуже часто осідали ветерани визвольної боротьби, які уходили від переслідувань радянської влади, і сподівалися знайти тут новий простір для життя.

«Я згадую своє дитинство у Макіївці. Серед моїх друзів були діти, батьки яких - один був з Дрогобича, другий з Волині, третій - з Івано-Франківська. Багато у нас осідало тих членів УПА, ОУН, які відсиділи у ГУЛАЗі, їх же не пускали на Західну Україну. І вони в більшості залишалися як раз на Донбасі», - згадує Білий. 

За його словами, райони, де вони жили, навіть у народі, отримували специфічні назви. Наприклад, у Макіївці район Ясіновського коксохімзаводу називали «бандерівським».

Донбас у радянські часи розвивався швидко: наприклад, Сталіно (Донецьк) у 1945 році мав 75 тисяч мешканців, а до 1980-х виріс у місто-мільйонник. Це пояснюється масовими переселеннями з Кубані, Західної України, інших регіонів.

Попри репресії радянщини, українська ідентичність у донецьких та луганських селах зберігалася. У 1980-х в них можна було почути автентичну українську мову, пісні, традиції. Люди навіть згадували про махновців, яких вважалися «своїми».

Формально до української мови та культури ставились з повагою, але радянська влада всіляко підтримувала русифікацію Донбасу. Так, у школах єдиними предметами, які можна було не вивчати “за станом здоровʼя” були фізкультура, “українська мова” та “українська література”. Доходило до того, що українську у деяких класах вивчали лише 30-40% школярів. Це при тому, що почути українську мову у державних закладах, вишах та школах за межами спеціалізованих кафедр було практично неможливо.

Не дивно, що масштабна  русифікація на Донбасі мала значні наслідки. Якщо ще у 1959 році українську мову на Донеччині вважали рідною 43,9%  населення, то через 30 років - вже тільки 30,6%.

Початок українського Відродження на Донбасі в останні роки СРСР та часи перебудови

Початки новітнього відродження козацьких традицій в Україні пов’язані з історичним факультетом Донецького державного університету. Саме тут у вересні 1984 р. за ініціативи першокурсників Дмитра Білого та Вадима Задунайського виник неформальний осередок – козацьке земляцтво. 

“Окрім поглибленого обговорення подій з історії козацтва, ми за ініціативи Дмитра вивчали та співали козацьких пісень, а я навчав хлопців прийомам бою шашкою. Поступово не тільки між собою, але й на факультеті почали розмовляти українською, зокрема під час семінарів з історії УРСР, які в моїй групі проводив доцент І. Колодяжний (він постійно спілкувався українською мовою). Відвідували й музеї та займалися пошуком козацьких старожитностей на теренах Південно-Східної України, Кубані та Дону”, - згадує професор Українського католицького університету, доктор історичних наук Вадим Задунайський.

Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету Вадим Задунайський.

Він розповів, що в умовах розгортання національно-демократичних процесів у жовтні 1989 р. І козацьке земляцтво трансформувалося в культурно-просвітницьке товариство «Курінь». До нього долучилось студентство не тільки університету, але й інших вишів Донеччини, а також учні та вчителі кількох ліцеїв і професійних училищ. Більш розгалуженою стала й діяльність товариства, у складі якого виокремилося 3 секції (козацька, науково-історична та фольклорно-етнографічна), а своєрідною «штаб-квартирою» стало приміщення кафедри історії УРСР (з 1991 р. України). 

“Діяльність студентів підтримувало й багато викладачів факультету, серед яких виокремлю О. Задніпровського, В. Ізюмова, Р. Ляха та В. Пірка.Саме «Курінь» відіграв ключову роль в становленні новітнього козацького руху, долучившись до створення всеукраїнського громадського об’єднання «Українське козацтво». Також члени товариства вивчали та відроджували українські традиції, організовували публічні обговорення заборонених раніше історичних подій та постатей, підтримали створення і діяльність І Української школи на чолі з Леонідом Громовим, організовували виступи на радіо і телебаченні (записали І Різдвяний вертеп у Донецьку в 1990 р.), проводили фольклорно-етнографічні експедиції разом з Донецьким відділенням Товариства охорони пам’яток історії та культури і співпрацювали з «Товариством Лева» (м.Львів) та осередками національно-демократичної опозиції. 

Згадуючи ті яскраві події та їх щирих учасників, впевнено можу наголосити, що ми, завдяки натхненному вивченню та відродженню українських козацьких традицій на Донеччині, відчули нерозривний взаємозв’язок з поколіннями наших предків і водночас причетність до величного загально-українського національного піднесення кінця 1980-х –початку 1990-х рр., яке стало запорукою здобуття незалежності Україною”, - згадує професор Задунайський.

(Товариство «Курінь» у Донецьку. В центрі  - стоїть Дмитро Білий, сидить Вадим Задунайський.)

Дійсно, у 1990-х роках на хвилі українського відродження на Донбасі діяли українські товариства, виходили газети українською мовою, на шахтах проходили акції з гаслами «Україно, згадай свою минулу славу». На референдумі за незалежність України 1991 року близько 85% мешканців Донбасу проголосували «за».

(На фото Бахмут, а тоді ще Артемівськ, 7 жовтня 1990 року. На фотографіях видно жовто-сині прапори та антиКПРСні гасла.)

(16.04.1991. Шахтарі Донбасу під час страйку йдуть з українським прапором по Хрещатику).

Але пізніше українська ідентичність у Східних областях почала згортатися. У цей час президент Леонід Кучма передав регіон під контроль місцевих олігархів, що сприяло посиленню проросійських настроїв, русифікації освіти й ЗМІ. Ймовірно, це стало однією з причин слабкої реакції шахтарів у 2014 році, коли росіяни провели свою спецоперацію, так звану «руську весну».  Попри те, що український спротив був, і донеччани виходили на протести, вклавши папірець з групою крові у свої паспорти, бо могли загинути від рук завезеного російського криміналітету для виразу антиукраїнських настроїв.

На окрему увагу заслуговує студентське товариство «Поштовх», яке впродовж 2006-2010 рр. діяло не лише на рівні Донецька, але й мало потужний всеукраїнський резонанс. Ініціаторами створення організації були студенти-історики, серед яких найактивнішими виявились Ю. Матущак, С. Стуканов, Л. Самофалов, І Прокопенко та С. Зливко. До них долучилися й студенти з інших факультетів ДонНУ. Виявом культурно-просвітницької і водночас національно-патріотичної спрямованості «Поштовха» стали резонансні заходи, серед яких найвідомішими є фестивалі вертепів , вшанування жертв Голодомору 1932-1933 рр., відзначення героїчних сторінок і постатей української національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни, святкування Незалежності України тощо.

Юрій Матущак

З початком російсько-української війни члени товариства долучилися до захисту України як зі зброєю в руках, так і в якості волонтерів, а його лідер – Юрій Матущак загинув в 2014 році під час боїв за Іловайськ.

Український спротив “руській весні”

Попри це, на початок реалізації кремлівського плану щодо побудови "Новоросії", Донбас несподівано для багатьох відповів численним рухом цивільного опору.  Багатотисячні українські мітинги відбулися у Донецьку, Луганську та Маріуполі.

Зокрема, у Донецьку тисячі донеччан вийшли на мітинги за Єдину Україну 4, 5 та 13 березня 2014 року, а також 28 квітня пройшли останні Євромайдани, як у Донецьку, так і Луганську. Мітинг 5 березня є знаковою датою - на центральній площі Донецька зібралося близько 10 000 донеччан-патріотів, які сміливо та відкрито вийшли на підтримку єдності України. 

А 13 березня 2014 року понад тисячу російських бойовиків, завезених автобусами з Ростова, Воронежа та Белгорода напали на учасників мітингу на площі Леніна у Донецьку. Спочатку вони закидали своїх опонентів яйцями, петардами і димовими шашками, а коли мітинг закінчився, почали бити учасників акції, які вже почали розходитися після демонстрації своєї української позиції. Першою жертвою нападу проросійських сил став активіст донецької організації ВО "Свобода" 22-річний Дмитро Чернявський, якому посмертно присвоєно звання Героя України.

17 квітня 2014 року, у Горлівці було викрадено депутата міськради Володимира Рибака. В цей день він спробував зірвати "прапор ДНР", який бойовики вже поставили на будівлю райвідділу поліції. Потім його понівечене тіло зі слідами найжорстокіших тортур знайдуть через 5 днів у річці Казенний Торець під Слов'янськом.

Звісно, серед проросійських сепаратистів були і місцеві, але вони були у значній меншості до завезених з Росії бойовиків. Керували всім громадяни Росії та агенти ФСБ та ГРУ - серед яких можна згадати полковника ФСБ Ігоря Гіркина (Стрєлкова), першого “премʼєра ДНР” росіянина Олександра Бородая та терориста Арсена Павлова (Моторолу). На жаль, важливу роль у швидкому захопленні Донецька та Луганська зіграла пряма зрада керівників більшості силових структур.   

Донбас під час російської окупації: повернення до Дикого поля 

Сьогодні українська ідентичність Донбасу проявляється у захисті держави на фронті. 

“Тисячі людей з Донецької та Луганської областей воюють у ЗСУ,  хто загинув або зазнав поранень, займаються волонтерством, працюють у науковій та культурній сферах своєї держави. Звісно, після окупації частина проукраїнських активістів виїхала, інші були змушені замовкнути або інтегрувалися в так звані «Л-ДНР». Проте українська присутність у регіоні не зникла й ніколи не зникне. Майбутнє Донбасу складне, багато людей не повернеться до рідних місць, але історично й культурно він назавжди залишиться українською землею”, - впевнений професор Білий.

Наразі російська армія окупувала майже 95% території Луганщини та 70% території Донеччини. На окупованих територіях наразі відбувається справжня екологічна та економічна катастрофа. А «звільненні» російської армією міста та села після багатомісячних боїв більше схожі на пейзажі фільмів про апокаліпсис та зомбі-навалу.

«Перспективи Донбасу – сумні і невеселі однозначно. Був Донбас диким полем, і тепер надовго стане диким полем…», - підсумовує Дмитро Білий. 

Відомий український журналіст Віталій Портніков підкреслив, що путінська росія зараз веде війну не за українську територію, а задля знищення української ідентичності. 

«І сьогодні жодна з пропозицій врегулювання війни з України не враховує того факту, що головна мета цієї війни — ліквідація української ідентичності, а не якісь там території чи навіть державність. Просто державність потрібно ліквідувати як гарантію того, що в ній не буде ідентичності, а території окупувати для зачищення від ідентичності. Але це - наслідки, а не причина», - зауважив Портніков.

У ДНК Донбасу ще сотні років тому була заложена українська ідентичність — саме з нею ця земля породила великих письменників та поетів, воїнів та інженерів, митців та лідерів українського визвольного руху. І тільки повернення та збереження української ідентичності знову дасть шанс відвернути Донеччину та Луганщину від перспектив перетворитися на довгі роки на нову московську пустелю та  «дике поле» з підручників історії.

Довідка: Без цих імен неможливо представити Україну: вклад Донбасу у культурну скарбницю країни

Багато українців знають з дитинства ці прізвища, але, на жаль, мало хто асоціює цих видатних поетів та письменників саме з Донеччиною та Луганщиною.

Великий українській поет Володимир Сосюра народився на станції Дебальцево.  Поет брав участь в Українській революції та воював в Армії УНР.

У вірші “Донеччино моя!” є такі рядки:

Донеччино моя, моя ти батьківщино,

тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,

щоб знов набратись сил для пісні і життя.

Ще один великий український поет Василь Стус – людина, яка заплатила життям за любов до України.

Більшість свого життя він прожив у Донецьку - навчався тут у школі, потім на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту,  працював вчителем у Горлівці. Зараз Донецький державний університет має назву імені Василя Стуса. 

Не менш відомий і такий представник національного дисидентського руху, як літературознавець та публіцист Іван Дзюба, який народився в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області. Саме він у 1965 році написав відомий памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який шокував партійне керівництво УССР. Дзюба писав, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того „комунізму“, який Маркс і Енгельс називали казармовим».

Іван Світличний – не просто талановитий поет з Луганщини, а й один із найактивніших діячів руху українського опору радянській владі 60-70-х років.

Великий поет Василь Голобородько народився в селі Адріанополі на Луганщині. У 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Через бойові дії на Луганщині у 2014 році поет став вимушеним переселенцем.

Ще один представник Сходу України - відомий сучасний поет та письменник Сергій Жадан народився у Старобільску на Луганщині. 

Перелік видатних українських діячів, які народилися і сформувалися на Донбасі, продовжувати можна довго, але він в черговий раз підкреслює, що Донеччина та Луганщина не тільки юридично, але культурно та ментально завжди були стовідсотково українськими.

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.

Лариса Лазоренко