Збудовали на кістках сотен загиблих українців: в Маріуполі окупанти урочисто відкрили драмтеатр, - ФОТО

28 грудня 2025 року в окупованому Маріуполі було гучно й святково. Чиновники говорили про “відродження”, на сцені співали артисти з Петербурга, у залі аплодували спеціально запрошені гості. Так окупаційна влада відкривала “новий” драматичний театр — будівлю, яку самі ж російські війська зруйнували авіаударом у березні 2022 року.

Це урочисте відкриття виглядало як спроба поставити крапку. Але для Маріуполя і для світу ця історія не завершена — і навряд чи може бути завершеною без правди, пише 0629.

Театр, який будували для життя

Маріупольський драматичний театр у своєму класичному вигляді відкрився в 1960 році. Його зводили кілька років — як головну сцену міста, простір, де культура мала бути не фоном, а частиною міської ідентичності. Архітектура будівлі була типовою для повоєнного радянського монументалізму: масивний фасад, симетрія, скульптурна композиція, що мала створювати відчуття урочистості й стабільності. Театр спеціально поставили в центрі — так, щоб він формував навколо себе площу, маршрути, звичку “зустрічатися біля театру”.

Для кількох поколінь маріупольців це місце було дуже конкретним і дуже людським. Тут водили дітей на перші вистави, сюди приходили на гастролі, тут святкували міські дати і мітингували проти несправедлвості . Театр не був “парадною декорацією” — він жив разом із містом. Саме тому в березні 2022 року люди інстинктивно потягнулися сюди як до місця, яке асоціювалося з безпекою і цивільним життям.

Маріупольський драмтеатр до повномасштабного вторгнення/ Фото Євгена Сосновського

Історія будівлі знає війну. Під час Другої світової Маріуполь перебував під нацистською окупацією, місто зазнало масштабних руйнувань і втрат. Проте театральна інституція вижила. Після війни її відновили, і вона знову стала частиною мирного простору. Саме цей факт сьогодні часто згадують маріупольці: театр пережив війну ХХ століття — і саме тому особливо боляче усвідомлювати, що він не пережив російський наступ у ХХІ.

Березень 2022 року: коли сцена стала укриттям

На початку березня 2022 року драмтеатр перестав бути театром у звичному сенсі. Він став укриттям.

Маріуполь опинився в повній блокаді: без води, без світла, без опалення, без евакуації. Люди ховалися в підвалах, школах, лікарнях — усюди, де були товсті стіни. Драмтеатр здавався одним із найбезпечніших варіантів: велика будівля, підземні приміщення, цивільний статус.

Маріупольський драмтеатр під час облоги міста став укриттям для сотен містян/ Фото Amnesty International

Усередині перебували сотні людей. За різними оцінками — від кількох сотень до понад тисячі. Там були діти, літні, поранені, родини, які вже втратили свої домівки. Люди спали просто на підлозі, ділили між собою їжу й воду, чекали на можливість виїхати з міста.

Фото Human Rights Watch

Перед будівлею великими білими літерами написали слово “ДІТИ”. Цей напис був добре видимий із повітря і навіть зафіксований на супутникових знімках. Для тих, хто був усередині, це був знак надії — мовляв, авіація не битиме по об’єкту, де чітко позначено присутність цивільних.

Маріупольці, яким пощастило вижити, пізніше згадували: “Ми не думали, що це гарантія. Але вірили, що це хоч щось. Що, якщо написано ‘діти’, то не вдарять”.

Удар, після якого не залишилося ілюзій

16 березня 2022 року по будівлі драмтеатру було завдано авіаудару. Центральна частина обвалилася, людей накрило бетонними плитами. Частина загинула миттєво, частина — під завалами, деяких витягували живими протягом наступних днів.

Фото Amnesty International

Будівля драмтеатру після авіаудару/ Фото 0629

Практично одразу російська сторона почала поширювати альтернативні версії — від “внутрішнього вибуху” до заяв про “українських бойовиків”. Але ці версії швидко почали руйнуватися під тиском фактів, свідчень і візуальних доказів.

Саме тоді трагедія маріупольського драмтеатру стала предметом уваги міжнародних правозахисних організацій і журналістів.

Маріупольці розбирають завали/ Фото Amnesty International

Що сказав світ

Розслідування подій у драмтеатрі провели кілька впливових міжнародних організацій.

Amnesty International дійшла висновку, що російські війська здійснили авіаудар по цивільному об’єкту, який використовувався як укриття. У звіті організації наголошується: жодних доказів військового використання театру не виявлено, а напис “ДІТИ” був добре видимим і не міг бути проігнорований випадково.

Супутникови знімки драмтеатру/ Фото розслідування Amnesty International

Повний текст розслідування Amnesty International читайте ТУТ. 

Human Rights Watch підтвердила, що в будівлі перебували сотні цивільних, і зазначила, що навіть гіпотетична наявність військових поблизу не могла виправдати такий удар. Атака була названа грубим порушенням міжнародного гуманітарного права.

Окрему роль відіграло розслідування Forensic Architecture, яке за допомогою супутникових знімків, відео, фотографій і просторового аналізу відтворило хронологію подій. Дослідники показали: характер руйнувань відповідає саме авіаудару, а не “внутрішньому вибуху”.

Associated Press, спираючись на власне розслідування та свідчення очевидців, повідомляло про сотні загиблих. Точну цифру назвати неможливо й досі — Маріуполь перебуває під окупацією, а частину доказів було знищено або приховано.

Танці на кістках. Відкриття “відновленого” драмтеатру

Офіційним обличчям відкриття став Денис Пушилін. У своїй заяві він одразу зафіксував потрібну окупаційній владі версію: назвав драмтеатр “взорванным украинскими боевиками” та наголосив, що “завдання відновити” будівлю нібито поставив президент Росії.

Далі прозвучав набір аргументів, який мав замінити собою будь-які питання про відповідальність: “три роки реконструкції”, “понад 300 людей на пікових етапах”, “відтворили історичний вигляд”, “повернули скульптури”, “сучасне обладнання”. Усе це подавали як доказ “відродження”, хоча головне — чому будівля взагалі стала руїною і ким — було винесено за дужки.

Поруч із Пушиліним на церемонії стояв губернатор Санкт-Петербурга Олександр Бєглов — як представник міста, яке Кремль просуває в ролі “шефа” Маріуполя. Його присутність закріплювала картинку опіки й “відбудови”: мовляв, велике російське місто “допомагає” меншому. У цьому сценарії Петербург мав виглядати благодійником, а не частиною системи, яка принесла в Маріуполь руйнування.

Особливий акцент пропаганда зробила на участі Володимира Машкова — голови Союзу театральних діячів РФ і відомого актора, який після 2022 року став одним із публічних облич російської війни. В Україні Машков фігурує не як “людина театру”, а як прихильник вторгнення і пропагандист агресії — його заочно засудили українським судом за пропаганду війни. Тому його поява саме тут, на місці масової загибелі цивільних, читалася не як культурний жест, а як символічна печатка на політичному ритуалі. І в цій ролі він сказав фразу, яку російські медіа охоче рознесли як головний “меседж” вечора: “культуру не можна знищити” — мовляв, театр знову відкриває двері для глядачів, бо “культуру не знищити”. На тлі будівлі, яку світ знає як місце трагедії, ця репліка звучала не як про мистецтво, а як про спробу заглушити пам’ять.

Кульмінацією відкриття став концерт із показовою назвою “Петербург – Мариуполь. Вместе навсегда!”: на сцені виступали колективи з Санкт-Петербурга та окупованих територій, лунали урочисті номери — і все це працювало на єдину мету: показати “нормальність” і “свято” там, де в березні 2022 року люди гинули під завалами. Не було хвилини мовчання, не було згадки про загиблих, не було навіть формальної спроби назвати трагедію трагедією. Театр відкривали так, ніби він завжди був лише сценою, а не укриттям, на яке впала бомба.

Телеверсія «відродження»

Відкриття драмтеатру в Маріуполі швидко стало федеральною телевізійною подією. Сюжети про нього вийшли на кількох російських державних каналах, але найпоказовішим став матеріал у програмі Вести недели на каналі Россия 1, яку веде Дмитро Кисельов.

Скріншот пропагандистського відео про "відновлення" драмтеатру телеканалу Россия 1

Розповідь одразу будується в потрібній рамці: «из руин восстановлен театр», «помогала вся страна», «символ возрождения и перехода к мирной жизни». Звідки взялися руїни і хто їх спричинив — у цій історії не уточнюється. Війна присутня лише як абстрактне минуле, без суб’єкта і відповідальності.

Окупанти влаштували у приміщенні театру музей, але вітрини музею без експонатів/ Фото окупаційна адміністрація Маріуполя

Камера показує нові ліхтарі, ялинку біля фасаду, підсвічений портал — Маріуполь у сюжеті виглядає містом, яке вже нібито повернулося до нормальності. Для підсилення емоції додають “людську історію” акторської династії та дитини, яка “не знає обстрілів, але знає запах куліс”. Це типовий прийом: індивідуальна тепла історія витісняє пам’ять про масову трагедію.

Тема удару по театру з’являється лише побіжно. Напис “ДІТИ” називають «самой страшной театральной афишей», але не пояснюють, чому він з’явився і хто завдав удару. Сам момент руйнування описують без виконавця: «был взрыв». В окремому фрагменті звучить натяк на нібито присутність українських військових — без доказів і без згадки про міжнародні розслідування, які цього не підтвердили.

У підсумку глядачеві пропонують просту й зручну історію: театр “народився двічі”, війна — лише пауза між двома актами, а нинішнє відкриття — фінал із відчуттям хепі-енду. У цій версії немає місця для імен загиблих і для питання відповідальності — саме те, що далі фіксують міжнародні правозахисні організації.

Місце, яке не стане знову театром

Сьогодні маріупольський драмтеатр знову має дах, світло й сцену. У телекамерах — усміхнені обличчя, в офіційних звітах — слова про “відродження”, у залі — показові декорації. Втім, попри гучне відкриття, будівля фактично ще не працює як театр. Прем’єри спектаклів, анонсовані після церемонії, без пояснень перенесли на невизначений час. За словами будівельників, після показового відкриття роботи в приміщенні триватимуть — залишаються недоробки, які планують усувати вже без камер і почесних гостей. Не виключено, що новорічна ялинка, встановлена просто в залі, була частиною декорацій саме для цієї події — для делегацій із Петербурга та інших “поважних” відвідувачів.

Та навіть завершені ремонти не знімуть головного питання. Для багатьох маріупольців це місце назавжди залишиться іншим. Не сценою, а укриттям. Не глядацькою залою, а простором страху й надії, які обірвалися 16 березня 2022 року. Для них театр не “повернувся” — бо він зник у той момент, коли на нього впала бомба.

Світ запам’ятає цю будівлю не через реконструкцію, а через трагічні події березня 2022 року. Поки в новому залі не з’явиться публічне визнання цих подій і пам’ять про загиблих, залишається відкритим питання, чи будуть маріупольці готові приходити до цієї будівлі, усвідомлюючи, що вона зведена на місці масової загибелі цивільних.

А поки маріупольський драмтеатр залишається не простором культури, а місцем, де під новим світлом рампи ховають стару правду — про людей, які так і залишилися похованими під бетоном, на якому сьогодні аплодують.

Так зараз виглядає відновлена будівля драмтеатру