Росія фабрикує кримінальні справи проти українців, щоби спробувати виправдити свою агресію у майбутньому

Насадження російського кримінального законодавства на окупованих територіях надало її спецслужбам широкі повноваження.

Вночі 25 вересня 2023 року російські силовики увірвалися в будинок Тетяни й Олега Плачкових у Мелітополі. Подружжя вивели у наручниках і забрали в невідомому напрямку.

Через чотири місяці, зі звинуваченнями у «шпигунстві», Тетяну привезли до мелітопольської лікарні в комі. Українська сторона вимагала дозволити її евакуацію, але відповіді так і не отримала. У травні 51-річна Тетяна померла. Олег досі вважається зниклим безвісти.

Експерти попереджають, що їхня історія є прикладом системної російської практики затримань, тортур і вибитих зізнань для створення паралельної правової реальності, в якій агресор видає себе за жертву.

За останні три роки де-факто суди на окупованих територіях винесли щонайменше 190 вироків за сфабрикованими обвинуваченнями, переважно за державну зраду чи шпигунство.

Правозахисники пояснюють 

Борис Петруньок, документатор воєнних злочинів та аналітик Центру прав людини ZMINA, заявив, що насадження російського кримінального законодавства на окупованих територіях надало її спецслужбам широкі повноваження, а також повністю суперечить міжнародному гуманітарному праву.

«Будь-яку незгоду можна оголосити «диверсією» чи «шпигунством», – пояснив він. «Під виглядом боротьби з тероризмом Кремль легалізує переслідування цивільних і репресивну практику загалом».

За словами Тетяни Катриченко, голови Медійної ініціативи за права людини, Росія має довгострокову мету.

«Росія вже зібрала сотні, якщо не тисячі, псевдодоказів і виносить вироки за надуманими звинуваченнями. Настане момент, коли вона спробує використати цей масив для виправдання своєї агресії».

Україна розслідує незаконне переслідування своїх громадян на окупованих територіях на основі доказів, що надходять від звільнених затриманих, родичів та адвокатів, а також документів та інформації з відкритих джерел. Цю роботу виконують Офіс Генерального прокурора, Служба безпеки України (СБУ), Уповноважений Верховної Ради з прав людини та коаліція «Трибунал для Путіна».

Андрій Яковлєв, керуючий партнер юридичної фірми Umbrella та експерт ГО «Медійна ініціатива за права людини», заявив, що хоча запровадження російського законодавства на окупованих територіях порушує закони окупації, це не кваліфікується автоматично як воєнний злочин.

Натомість фабрикація кримінальних справ може становити серйозне порушення міжнародного гуманітарного права.

Історя хлопця з окуповної Донеччини

Микита (ім’я змінено) родом з Донеччини. Після окупації його міста російські військові вивезли його та його родину спочатку до Донецька, а звідти – до Росії.

19-річний Микита не мав наміру залишатися в Росії та одразу спланував маршрут втечі: літаком до Калінінграда, а звідти – перехід до Польщі.

Але на російському кордоні його затримали без пояснень, а по дорозі до відділку поліції силовики забрали його телефон і весь час щось робили із пристроєм.

Лише згодом з’ясувалося: поки його везли до поліцейської дільниці та вже під час допиту, на його сторінці у «ВКонтакті», якою він не користувався роками, з’явилися нові дописи – репости про збір коштів для полку «Азов», що вважається в Росії терористичною організацією. Саме ці штучно створені «сліди» і стали «доказами» у фабрикованій справі, і 15 квітня 2023 року Микиту помістили до СІЗО.

Його звинуватили за статтею 205.2 Кримінального кодексу РФ щодо публічних закликів до тероризму або його виправдання, що передбачає до семи років ув'язнення.

Микита провів за ґратами майже рік, зазнаючи постійного тиску з боку співробітників спецслужб з вимогою зізнатися, поки в лютому 2024 року суд не оголосив вирок: штраф 60 000 рублів (740 доларів США). Відбувши свій термін, його звільнили просто в залі суду.

Юристи зазначають, що це яскравий приклад типового сценарію Росії: безпідставний арешт, фабрикація доказів, примус та швидкий, проштампований вирок.

Вибиті зізнання

Петруньок підкреслив, що використання тортур для отримання «зізнань» та винесення вироків без права на захист – це одночасне порушення Женевських конвенцій, заборони катувань і права на справедливий суд.

Однак це продовжують систематично використовувати для отримання нібито зізнань.

Владислав Стрюков, морський піхотинець 36-ї бригади морської піхоти, потрапив у полон 12 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя, хоча Росія підтвердила його утримання лише у травні 2023 року.

Відео зізнання, поширене російськими ЗМІ, на якому Стрюков нібито підтверджує, що мав наказ стріляти в цивільних, було представлено як доказ його ймовірних злочинів, і у 2023 році його засудили до 20 років позбавлення волі, а після відкриття другої справи термін збільшили до 24 років.

Після повернення на контрольовану Україною територію у вересні 2024 року в рамках обміну полоненими, Стрюков детально описав систематичні тортури, які використовували для отримання цих зізнань.

«Мене били дубцем, шокером, травили собаками», – сказав він. «До статевих органів прив’язували дріт і били струмом, поки я не погодився написати «зізнання». Я вже не витримував... сказав: давайте напишу, що сам убив весь Маріуполь, тільки припиніть».

Іншого українського військового, Дмитра «Расті» Канупєра з 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», росіяни засудили до 29 років позбавлення волі за сфабрикованими звинуваченнями у «воєнних злочинах». Він також провів у полоні близько двох із половиною років.

Під час утримання Дмитра неодноразово допитували. Слідчі вимагали інформацію про нібито злочини українських військових у Маріуполі. Допити з тортурами тривали від однієї до дванадцяти годин. Канупєра та кількох його побратимів, як і Владислава Стрюкова, звинуватили у нібито вбивстві цивільних у Маріуполі.

За словами Дмитра, його «суд» відбувся впродовж одного дня. За приблизно три години відбулося три засідання. Призначений державою адвокат не виконував захисних функцій: під час засідань він розмовляв телефоном і не коментував звинувачення.

Проблематика розслідування свавілля окупантів

Проєкт «Пошук. Полон» – це коаліція правозахисників, юристів та волонтерів, які працюють над пошуком та підтримкою зниклих безвісти та затриманих українців. Його координатор, який попросив залишитися анонімним з міркувань безпеки, сказав, що, попри свавільний характер російської судової системи, справи все ще вимагають стадії розслідування, перш ніж потрапити до суду.

«Близько 95% таких справ створюється саме на слідчій стадії», – пояснив координатор, додавши, що надання будь-якої правової підтримки затриманим є надзвичайно складним».

«Доступ до окупованих територій обмежений: за російським законодавством це «зона СВО». Незалежним адвокатам туди потрапити складно, хоча на території Росії поодинокі незалежні юристи ще працюють, як і за часів СРСР».

Основна роль таких адвокатів – підтримка зв’язку між підзахисним і родиною, передача інформації та сприяння у задоволенні базових потреб потерпілого, відстеження умов утримання, намагання знизити ризики насильства, та документуванні порушень для потенційного міжнародного розгляду справ. Їхня діяльність хоч і не гарантує ефективного захисту, але є критично важливою для збереження комунікації.

Справи розслідуються в Україні, але здебільшого на рівні окремих епізодів – випадків тортур або конкретних судових рішень, що порушили право на справедливий суд.

Системний підхід, який дозволив би класифікувати фабрикацію справ як спільну злочинну діяльність усієї репресивної вертикалі – від слідства до судової гілки влади – лише зараз починає формуватися.

Одним із небагатьох інструментів національного реагування залишаються заочні судові процеси (in absentia), які Україна застосовує з 2014 року щодо осіб, які перебувають поза межами досяжності правосуддя.

Однак їхня ефективність обмежена.

«Без доведення легітимності процедури – зокрема, дотримання права на захист – інші держави можуть відмовитися визнавати такі вироки, – зазначив Яковлєв. – Фактично, жоден з них не був виконаний, оскільки в України немає інфраструктури для цього».

На міжнародному рівні притягнення до відповідальності може здійснюватися через МКС або через національні суди інших держав за принципом універсальної юрисдикції. Але ці механізми також мають значні обмеження: МКС не виносить вироків заочно, а універсальна юрисдикція застосовується вибірково і часто залежить від фізичної присутності підозрюваного.

За відсутності універсальної системи виконання вироків, навіть доведені міжнародні злочини можуть залишитися безкарними.

«Це як Біблія», – продовжив Яковлєв. – Заповіді існують, але суд – «десь, колись».

Матеріал підготовлений Юлією Калабан. Оригінал матеріалу розміщений на сайті IWPR.